Глава 8. Смак життя

Андрій Ковальчук

Я прокинувся якось різко і не тому, що виспався. Я прокинувся, бо організм вирішив: досить!

Досить лежати, досить удавати, що це просто сон, і що голова не перетворилась на барабан, по якому хтось тренує маршову партію.

Очі відкрились повільно – як важкий люк, який роками не мастили. Я лежав і слухав цей внітрішній будильник: всередині черепа гупало так, ніби там хтось розпочав ремонт на який я не давав дозволу, але мене взагалі то і не питили...

Я відкрив очі і повернув голову – і одразу пожалкував.
Кімната зустріла мене «веселою каруселлю», від якої почало вже нудити… Я оглянув поле вчорашнього бою: пляшки, бокали, крихти чіпсів і ще чогось. Десь на підлозі лежала серветка, яка явно намагалася втекти, але не встигла. Усе виглядало так, ніби тут не святкували, а проводили експеримент “що буде, якщо пустити натхнення крізь океан пива”.

І перша думка, яка вистрілила в мозок, була напрочуд технічною:

“Fatal Error: абонент знаходиться у стані важкого пивного похмілля. Спробуйте встати з дивану пізніше.”

Я лежав і дивився на невеличку гору пластикових пляшок, ніби вони могли мені щось пояснити. Але пляшки мовчали. Вони завжди мовчать. Вони взагалі, такі зарази, які ніколи не несуть відповідальності за події, що виникли за їх мовчазною підтримкою.

Спробував порахувати. Іноді мій мозок, навіть у критичному стані, вмикає режим “аудит”.

Вийшло приблизно: літрів двадцять. Мінімум. На око. Кількість барабанів в голові відповідала наближеним підрахункам і співвідносилась з щойно отриманими даними.

Я перевів погляд на стіл. На стіл, де колись були закуски, там мене чекала… справедливість. Тобто, логічна пустота.

Єдине, що залишилось із закусі – сухарики. Вони лежали і виглядали як насмішка долі. Тверді, сухі, і з таким видом, ніби зараз скажуть: “Ну що, геній, знайшов натхнення?”

Я згадав Ігоря. Він учора приніс ще стратигічні запаси “на ранок”. І начебто на ранок мало залишитись щось з закуски і пару пляшок пива, «Для відновлення».
Ну. Ранок, очевидно, прийшов перший, усе з’їв і навіть випив той стратегічний запас, і безсоромно кудись втік,… не вибачившись.

Я перевів погляд далі… і тут, серед цього музейного експонату “Після натхнення”, побачив чотири літрові пляшки мінералки.

Чотири. Літрові.

Я навіть не одразу повірив. Мозок на секунду завис, ніби система знайшла невідомий пристрій і питає: “Ви точно хочете під’єднати цей шанс на життя до свого організму?”

Мінералка стояла окремо. Як людина, яка прийшла на вечірку й не пила – і тепер дивиться на всіх з тихим презирством.

Слава Ігорю провидцю!

Я повільно перевів корпус у вертикальне положення.
Не встав – оформив підйом.

Коліна одразу включили режим “стара драбина”, голова спробувала обертатися разом із кімнатою, а шлунок, як завжди, вирішив взяти участь у дискусії без запрошення.

– Так, тихо… – прошепотів я самому собі. – Задача - просто дійти. Просто не впасти. Просто не згадувати, що таке фізика.

Я зробив перший крок – і в голові щось клацнуло, ніби хтось підтягнув кабель, який уже збирався відпасти.

Другий крок – і кімната ніби припинила крутитися… на пів оберта.
Третій – і я зрозумів: я іду, як людина, хоча зовні, мабуть, більше схоже на “похід зомбі за хлібом”.

Дійшов.

Взяв пляшку. Відкрутив кришку. Зробив ковток – і ніби фізично відчув табличку системи: «повернувся з мертвих на три відсотки».

Мінералка пройшла всередину – і я відчув, як організм зітхнув:
“О. Все. Нарешті, хозяїн про мене піклується.”

Я зробив ще кілька ковтків – уже сміливіше. І почав чесно оцінювати ситуацію.

Мінералка не дасть померти в найближчі три хвилини, але тіло просило чогось більшого, наприклад: гарячого бульйону, ну і щоб світ тимчасово перестав обертатись… разом із усіма вчорашніми спогадами, які не так то й просто тепер було піймати.

Бо похмілля – це не стан. Це покарання.

За віру в натхнення.

За тости.

За “ще одну”.

За “та ну, я норм, давай ще раз «За натхнення!»”.

Я глянув на сухарики. До супчика підійдуть, залишилось знайти якусь основу для бульйону.

– Добре, – сказав я вголос, хоча ніхто не слухав. – План такий: суп. Бульйон. Реанімація ходячих, які ще не прокинулись. Потім колективне відновлення подій вчорашнього вечора… і, здається якоїсь частини ночі.
Бо якщо вже мозок не монтується, то хоча б шлунок треба завантажити нормально.

Я відкрив холодильник. Там було холодно, два яйця, цибуля морква, декілька картошин і кілька шматків хліба в пакетику. Наступна черга – морозилка.
Звідти я дістав гомілки – і вони були готові нас врятувати. Єдині, хто не зрадив.

Набрав воду з фільтра, поставив каструлю. Кинув туди м’ясо. (разморозиться в кип’ятку.