Глава 7. Вічний паломник

Я знову відкриваю очі — і знову 1757 рік. Мені десять.

Та сама стеля з грубих дощок, той самий запах диму, та сама ранкова тиша, у якій вже давно немає нічого нового. Я зустрічаю цей ранок вже двадцять дев’ятий раз, проживши перед цим двадцять вісім різних життів.

Спочатку я думав, що це диво. Потім — що це прокляття. Далі — що це завдання.
А тепер я підозрюю, що це просто дуже погано продуманий жарт всесвіту: що може бути дивніше, ніж життя без фіналу?

За ці життя я встиг побувати всім, чим людина взагалі може бути, якщо її вперто не випускають зі стартової точки. Я був бідним наче церковна миш, я був багатим — настільки, що гроші перестали здаватися спасінням і стали лише ще одним інструментом, який не працює проти часу. Я тримав у руках владу, сидів поруч із тими, хто приймає рішення, бачив, як один підпис змінює життя сотень тисяч людей. Я пробився в еліту суспільства і отримував владу.

А потім… я обрав науку.

Ось тут я справді вклався. Як дурень, що вирішив: якщо вже світ зробив зі мною щось настільки абсурдне, то відповідь, мабуть, теж має бути грандіозна, логічна і чітка, наче формулою на чистому аркуші. Я присвятив науці найбільше часу, вивчивши усе до чого зміг отримати доступ. Я був ученим не “на вихідних”, не “паралельно з торгівлею”, занурився у науку по-справжньому: спочатку з підручниками, лабораторіями, дослідами, викладками, нескінченними потоком запитань «чому так?», я колись навіть бився головою об стіл, щоб перевірити, чи з’явиться відповідь у вигляді спалаху.

Я вивчив фізику — настільки, наскільки її можна було вивчити в епоху, коли половина явищ ще називається “волею Бога”. Мене навіть одного разу назвали єретиком. Я тоді ледве вижив.

Я вивчив механіку, хімію, астрономію, медицину, навігацію, математику — все, що тільки могло бодай трохи наблизити мене до розуміння: що зі мною не так і механізм того, як це працює.

Паралельно мене, як і багатьох інших розумних людей, які вперлись у стіну, яку не обійти звичайними способами, тягнуло в тінь: туди, де наука ще не встигла поставити стовпчики з табличками “не підтверджено”. Я читав алхіміків — не тому, що хотів золота, а тому, що вони хоча б чесно визнавали: ми нічого не знаємо, але спробуємо. Я перегортав герметичні трактати, кабалу, натурфілософів, ранні окультні вчення, містичні школи Європи — і кожен раз ловив себе на думці, що вони або надто поетичні, або надто самовпевнені, але більшість з цих трактатів не проходили перевірки практикою.

Моїми найбільшими скарбами стали книги та формули.

І моїм найбільшим розчаруванням — теж вони.

Бо згодом я зрозумів ще одну річ:

мені щоразу бракує не часу. Мені бракує швидкості розвитку світу.

Це звучить майже смішно, так? Маючи нескінченний час, мені його бракує, оскільки щоб проводити все складніші експерименти, мені потрібні все складніші технології. І навіть, якщо я знаю яким чином їх створити, світ не встигає ці технології реалізувати до того моменту, як я помираю. Я пам’ятаю наперед те, до чого людство дійде приблизно через сто років. Пам’ятаю принципи. Пам’ятаю рішення. І що? Я не здатен втілити їх одразу. Мені щоразу доводиться починати спочатку: пояснювати, будувати, винаходити, переконувати, шукати майстрів, які ще не можуть зробити те, що мені потрібне, шукати матеріали, які навчаться видобувати лише через 20-30 років. Я прискорюю цей прогрес, я можу скоротити цей термін до п’яти або менше років, але щоб зібрати необхідне часу так і не вистачає.

Чекати — найогидніше слово для людини, яка прокидається десятирічним хлопцем уже не вперше, тому я шукав не “вихід із часу”, а спосіб обійти його пастку через мозок — єдине, що переходить між колами: парова машина дає стабільну потужність, динамо — струм, лейденські банки — запас, далі через реостат і запобіжники імпульси подаються на котушки навколо голови, і механічний переривач задає ритм так, щоб не бити, а синхронізувати — звести нервову систему до рівного, керованого режиму, де пам’ять не “пише” події повноцінно, а свідомість проходить небезпечний відрізок як провал між кадрами; і якщо в цей момент тіло входить у межовий стан — близький до зупинки, але контрольований, — мозок може не зафіксувати смерть як точку обриву, а значить цикл має шанс не спрацювати звичним чином…але вся біда в тому, що для такого приладу потрібна ювелірна точність — у силі, частоті, стабільності й повторюваності імпульсів, а без цієї точності моя ідея легко перетворюється не на ключ від часу, а на елегантний спосіб зварити собі мозок, що судячи з усього я і робив. Деякі ідеї неможливо втілити, бо людство ще не доросло до них. І як би ти не намагався, світ не може перестрибнути через стадії прогресу. Навіть якщо ти особисто пам’ятаєш фінал, це не означає, що ти можеш перескочити серединну.

Мої найсміливіші ідеї випереджали епоху — і саме тому гинули.
Інколи сучасники не сприймали моїх пропозицій, бо не розуміли. Інколи — тому що боялися. Інколи — тому що це було зручно назвати богохульством і зберегти спокій. А часом, що найсмішніше, вони навіть погоджувалися… але не знаходилося ні ресурсів, ні союзників, ні бажання ризикувати заради чиєїсь дивної “ідеї”.

Роки минали.

Грандіозні плани залишалися на папері.

І я впадав у відчай не тому, що не знав як — а тому, що знав, як багато треба прожити, щоб дістатися хоча б до точки, де може спрацювати.