Глава 6. Механізм без дверей

Після третього життя я вже не був тим, хто бачить світ лише до кінця своєї вулиці: навіть через папери й чужі записи я почав розуміти, як він працює. Я ціле життя присвятив тому, щоб зрозуміти його механізми. Моє головне багатство – це інформація. Я витратив роки не на те, щоб стати кращим, добрішим чи «правильнішим», я витратив їх щоб зрозуміти: чому ціна росте тут, якщо корабель затонув там; чому один наказ у Лондоні робить дорожчим хліб у Молдені; чому податок, написаний на папері, врешті-решт лягає на спину того, хто тягне мішок. Я не мав ідеальної пам’яті — зате мав те, що можна назвати ремеслом: відсіювати зайве, запам’ятовувати головне і бачити зв’язки. Я зрозумів, що у світі рідко буває «просто так». Майже завжди є нитка, яка тягнеться від чужої печатки до твоєї порожньої миски.

Тому після третього життя я зробив висновок: «світом керують папери». Бо можна прожити «краще» і все одно вмерти так само тихо, так само непомітно, так само без відповіді. Але якщо мене знову кидає назад у дитяче ліжко — значить, справа не в тому, щоб я навчився мити руки перед їжею й не сперечатися з долею. Значить, треба брати те, що в мене є по-справжньому: знання, зібрані потом і роками. Я вже знав ціну новинам, знав, як вони запізнюються до нас і як їх «перекладають» на плечі простих роббітників. І я вирішив: що використаю цю інформацію, як інструмент, щоб стати багатим.

У четвертому житті я опинився в Лондоні й читав листки не як цікавість, а як карту руху грошей. Якщо десь пишуть про неврожай, я вже знаю, що завтра «випадково» подорожчає цукор. Якщо шепочуть про небезпеку на морі — я знаю, що згодом «випадково» зникне товар, а хтось «випадково» збагатиться. Я не був генієм торгівлі — я був хлопцем, який знає, де саме і що станеться, і встигав діяти на півкроку раніше. Я скуповував, коли було дешево, продавав, коли товар потрапляв у дефіцит. Грощі почали приходити до моїх рук. Але разом із ним росла й інша думка: якщо я навчився керувати дрібним — може, я зможу зачепити велике.

І щойно я поліз вище — мене помітили.

Спершу це навіть тішило: про мене заговорили ті, хто носить білі рукавички й керує великими справами. Але у Лондоні «везіння» люблять рівно до того моменту, поки воно не лізе в чужу кишеню. Мене чемно розпитали: звідки в мене такі точні ходи, хто за мною стоїть, які зв’язки. Я відповідав про розум і працю — вони кивали, ніби слухали і робили вигляд, що вірять мені.

Далі все сталося швидко: один папір «зник», один підпис визнали «не таким», один платіж назвали «сумнівним». Мене взяли не за крадіжку, а за те, що я став занадто впливовми, а це значить і занадто небезпечним одночасно. Ввечері я вже сидів у сирій камері. На мене посипалися позови до суду один за одним, і майже кожну справу я програв. Через місяць мої гроші доволі «ввічливо» розчинилися: рахунок у банку «заморозили» за рішенням суду, а решту забрали під виглядом «компенсацій» тим, кого оголосили постраждалими від моїх справ: мовляв, через мої оборудки хтось продав товар невчасно, хтось «втратив прибуток», хтось узяв у борг під неправильну ціну. Папери швидко знайшли винних, швидко намалювали шкоду — і так само швидко перетворили мої гроші на «відшкодування», яке роздали людям із правильними прізвищами та правильними свідками. Я вийшов на волю біднішим, ніж зайшов у гру. І зрозумів просте: папери керують світом, доки вони в твоїх руках. Коли їх тримає хтось інший — вони керують тобою. Я скотився на дно не через дурість, а через інше: я поліз туди, де правила написані не для таких, як я.

Я повернувся в торгівлю, але вже без зайвого запалу й без ілюзій: брав дрібніше, обережніше, так, щоб мене не було видно здалеку. Тепер я розумів, що знати ціни й кораблі — корисно, але недостатньо; справжні ризики виникають, як тільки ти хоч трохи отримуєш влади у свої руки. Тож я почав збирати іншу інформацію: хто з ким обідає, кому хто винен, у кого брат у парламенті, а у кого кум при миті. Я вчився не вгадувати майбутнє, а читати людей — і врешті решт склав в голові карту впливу, бо саме вона вирішує, кому дозволено підніматися, а кому — тільки падати.

У п’ятому житті я вирішив: досить бути людиною “біля дверей”. Треба зайти всередину. Я не збирався знову лізти вгору нахрапом — я вже бачив, до чого це призведе. Цього разу я робив усе правильно: почав з торгівлі, статками не світив. В мене були вже деякі «ключі» до потрібних людей, але прямий шантаж знаннями на них не подіє, це я знав напевно.

Тому я діяв тонко: з’являвся там, де мене “випадково” могли побачити; робив послуги, які виглядали дрібними, але були вчасними; позичав не бідним, а тим, хто любить, щоб їм довіряли. За кілька років у мене з’явились знайомі з “того боку” — не друзі, звісно (друзі там взагалі річ підозріла), а люди, які могли сказати: “цей хлопець, Тім, корисний, хай посидить поруч”. Я навіть потрапив на кілька званих обідів. Здавалося: ну от, я вже в колі.

Але виявилося, що бути в колі й бути своїм у колі — різні речі. Тут головну роль грають не здібності, розум, обережність, різні навички, терпіння, холодний розрахунок і здатність вчасно поступитися, щоб завтра забрати більше. Тут є ще дві речі, які не купиш грошима: родовід і манери. Родовід у мене був простий, як мій перший хліб у Молдені. А манери… манери я мав робітничі, навіть якщо руки вже давно не пахли ремеслом. І як би я не вгадував, де промовчати, де кивнути, де посміхнутися, я все одно раз у раз ловив  на собі погляди, які казали: “І що цей портовий хлопець тут забув?”.