Глава 5. Квиток на нове коло

Я народився в місті Молден у 1747 році. Батьки називали мене просто: Тім. Так само згодом звали й інші. У нашому домі ніхто не думав, що ім’я має щось означати. Важливо було лише, щоб дитина росла здоровою і могла працювати, коли прийде час.

Перші спогади, що я дійсно пам’ятаю були десь у віці трьох років. Не події – відчуття. Запах диму від печі, шорстка підлога під босими ногами, холод узимку, який пробирався в будинок. Я пам’ятаю, як сидів біля вікна й дивився на людей, що проходили повз: усі кудись поспішали, усі виглядали зайнятими, і ніхто не звертав уваги на хлопчика, який дивився на них з вікна.

Моє дитинство не було ані важким, ані щасливим – воно було звичайним. Таким, яке ніхто не згадує, бо в ньому нічого не виділяється. Їжа проста, одяг зношений, але цілий. Робота починалася рано: допомогти батькові, принести воду, потримати інструмент, почекати, поки дорослі зроблять справжню роботу.

Коли мені виповнилося вісім років, мене віддали до церковної школи. Це була єдина безкоштовна освіта, на яку могли розраховувати такі родини, як наша. Там нас учили читати, писати прості слова і рахувати настільки, щоб не бути зовсім безпорадним. Школа була холодна, лавки тверді, а навчання – суто для порядку. Нас більше вчили слухати, ніж думати.

Я не був ані найкращим, ані найгіршим учнем. Читати навчився, писати – з помилками, рахувати – повільно, але на базарі вже не обдрять. Мене не сварили й не хвалили. Я просто був. І цього, здавалося, було достатньо.

Після школи я пішов працювати. Як і всі. Робітник – це не професія, а стан. Ти робиш те, що потрібно сьогодні, і не надто замислюєшся про завтра. Руки втомлюються, спина болить, але день минає, і це вважається нормальним життям.

Батько помер, коли мені було приблизно дванадцять. Він до останнього тягнув роботу, хоч уже було видно, що сили виходять у нуль: кашель, втома, руки тремтять після дня – і все одно “ще один раз”. І ось одного разу, як іноді буває на виробництві: тіло закривало зміну й вийшло з цеху вже без душі.

Мати протрималась довше, вона ще кілька років працювала, поступово згасаючи, як свічка, яку не міняють, а просто дивляться, як вона догоряє. Мені було близько шістнадцяти, коли її не стало. І тоді я вперше відчув, що в домі немає старших – є тільки я, порожні стіни й життя, яке не питає, готовий ти чи ні.

Люди навколо жили так само. Хтось був розумнішим, хтось спритнішим, але різниця між нами була не настільки великою, щоб про неї говорити. У двадцять років я вже виглядав старшим, ніж хотів би. У двадцять п’ять – одружився. Не рано і не пізно, просто тоді, коли це стало можливим. Дружина була доброю, мовчазною і практичною. Ми не мріяли про велику пристрасть і палке кохання, – ми просто жили.

Якщо озирнутися, моє життя нічим не відрізнялося від сотень інших. Ніхто не чекав від мене відкриттів. Я й сам не чекав їх від себе. Світ був жорсткий, простий і зрозумілий: працюй, слухай, не висовуйся, і, можливо, доживеш до старості.

І в цьому не було трагедії. Просто так усе працювало.

У нас із дружиною було двоє дітей – син і дочка. Син ріс мовчазним, схожим на матір: уважний, терплячий, без зайвих запитань. Він рано пішов працювати, швидко став на ноги й згодом завів власну родину. Ми бачилися нечасто, але між нами не було ворожості – просто кожен жив своїм життям. Дочка була іншою: більш жвава, з гострим язиком і бажанням знати, як улаштований світ. Вона вийшла заміж, переїхала в інше місто і з роками навідувалася все рідше. Я не дорікав – у них були свої діти, свої турботи, свої обов’язки.

Дружина померла раніше за мене – тихо, як і жила. Після цього наша невелика хатина стала порожньою: ті самі стіни, ті самі речі, тільки голосів поменшало. Я ще якийсь час працював, доки міг, а потім просто жив: прокидався, їв, дивився у вікно, згадував. Діти навідувалися час від часу – не з обов’язку, а тому, що поважали мене. Я був таки непоганим батьком.

Вони приїжджали ненадовго. Син – з вічною поспішністю людини, в якої вдома чекають. Дочка – уважніша, але теж із тим самим поглядом: “я тут, але я не надовго”. Вони приносили щось просте: їжу, теплу тканину на зиму, інколи – новини, які для них були важливими, а для мене звучали як розповідь про світ, де я більше не живу. Ми говорили мало. Я не хотів просити їх залишатися довше, бо знав: це не про любов чи нелюбов – просто в кожного свій хід життя, і він не зупиняється через старого батька.

З віком усе ставало тьмянішим і важчим: руки слухалися повільніше, спина нила ще до того, як я піднімався зі стула, а холод у хатині пробирав глибше. Я тримався за порядок, бо це було останнє, що я ще контролював: підмести, розпалити піч, підлатати дрібницю – аби не зізнаватися собі, що я вже просто чекаю, поки тіло остаточно здасться.

Одного ранку я зрозумів, що вставати не хочеться не через лінь – просто всередині стало порожньо й важко, ніби мене притиснули мокрою тканиною. Я ще дотягнувся до вікна, посидів у світлі, дивлячись на двір як на щось чуже, а потім усе стихло. Вперше я помер у віці сорока восьми років – тихо, як закінчується день, який ніхто не оголошує важливим, але він був важливим для мене.

Я пам’ятаю свою останню думку – уривок, який я так і не сформулював подумки до кінця: «завтра ще… треба…»