Глава 2. Усім свіяткувати!

Глава 2. Усім свіяткувати!

Андрій Ковальчук

Я йшов вулицею й ловив себе на дивній думці: як не дивно, деякі з найважливіших рішень у моєму житті народжувались із хаосу. Не тому, що я такий “а давай навмання” – навпаки. Я міг тижнями перекручувати одну й ту саму ідею в голові, розкладати її на плюси й мінуси, прикидати ризики, уявляти наслідки, шукати підтвердження, сумніватись, вагаючись чи варто робити перший крок.

Але найцікавіше було інше: сам поштовх – оце невловиме “все, досить думати” – з’являвся не в тиші кімнати, перед папером, де розписано чіткий план дій і не під час перегляду мотиваційних промов у тік-тоці чи на сторінці інстаграму… він приходив на емоціях. В певний момент, коли всесвіт тебе підштовхнув. І раптом приходить відчуття: діяти треба зараз, а не “через рік”, не “ще після одного етапу”, не “коли я точно буду готовий”.

У моєму випадку цей “етап” називався красиво й трохи оманливо: закінчити престижний ВУЗ. Ніби після диплому життя автоматично відкриє нові рівні, а ти виходиш із університету вже з лейблом “готовий до дорослої реальності” і гарантією, що далі все піде за сценарієм: престижна робота, сім’я, діти.

А насправді диплом – це не фініш і не чарівний ключ. Це просто ще одна опція в меню, ще кілька дверей у коридорі, де так само темно і незрозуміло в яку сторону йти і в яку дверь заходити. Він розширює можливості, але не обирає шлях за тебе. І якщо ти сам не натиснеш свій Enter – нічого не стартує: ні кар’єра, ні мрія, ні “нове життя”. Буде лише режим очікування, у якому дуже легко просидіти ще рік… або п’ять років.

Мабуть, усе почалося саме тоді.

У великій, задушливій аудиторії Київського національного університету імені Тараса Шевченка, куди вступників зібрали на оголошення результатів. До цього моменту нас тримали в стані, який у документах називається “очікування”, а в житті – “коли серце працює як кулер на максимальних обертах”.

У холі висіла велика вивіска зі списками. Кілька тисяч прізвищ, дрібний шрифт, лінії, колонки. Біля кожного імені стояв номер аудиторії, куди треба було пройти вступнику. Я знайшов своє – і номер аудиторії, куди мене запрошували: 303.

Так, трійка-нуль-трійка… і що б це мало значити? Я в магічні значення цифр ніколи не вірив – максимум у статистику й здоровий глузд. Але є речі, які працюють просто на естетиці.

Мені подобаються гарні числа. А 303 було саме таким: по-перше, симетрія – дві трійки як дзеркала. По-друге, нуль посередині –, мені тоді здалось, що ця цифра – не “порожнеча”, а акуратний роздільник, який тримає баланс, ніби ставить між ними правильну паузу. З чисто візуальної точки зору ця цифра мені подобалась настільки, що на мить навіть стало спокійніше. Рівно на мить – поки я не згадав, що зараз буде оголошення результатів вступних іспитів.

Коли я зайшов усередину, там вже сиділо близько сотні таких самих студентів, як і я. Може, більше. Хтось тримався впевнено, хтось удавав байдужість, а хтось щось бормотав собі під ніс, мабуть у цю мить «молився усім богам» – подумалось мені. Повітря було таким густим від нервів, що його, здається, можна було різати ножем і подавати порціями.

Коли вийшов представник приймальної комісії, аудиторія стихла так різко, ніби хтось натиснув кнопку «Mute» на невидимому дистанційному пульті.

– Усі, хто зараз перебуває в цій аудиторії, – почав представник інституту, зробив паузу і, здається, насолоджувався моментом, – пройшли!

Далі було важко щось розчути.

Хтось радів тихо. Хтось сміявся. Хтось одразу телефонував мамі, татові, бабусі й, напевно, ще комусь із паралельного всесвіту. Дехто з вступників були явно знайомі, обіймалися і потискали руки, поздоровляючи один одного.

І саме в цей момент, серед усього цього тріумфального хаосу, з задніх рядів пролунала абсолютно спокійна, але доволі голосна фраза:

– Ну що… хто готовий йти святкувати?!

Я тоді ще не знав, хто це сказав. Але ця фраза прозвучала так впевнено, ніби святкування було не варіантом, а обов’язковою процедурою після зарахування. Типу медогляду, тільки з головною біллю на ранок.

Пропозиція, до речі, не викликала масового ентузіазму.
Більшість швидко знайшли причини:

- «мені додому їхати»;

- «я не п’ю»;

- «у мене вже плани»;

- «бабуся/мама/тато/сестра чекає» – потрібне підкреслити.

А хтось взагалі проігнорував.

Зрештою з аудиторії вийшла невелика, але перспективна група – близько двох десятків новоспечених студентів. Ми рушили до найближчого закладу, який гордо називав себе клубом, хоча насправді був типовим студентським місцем із музикою гучнішою за здоровий глузд і світлом, що робило всіх трохи веселими ще до першого келиха.

Саме там, за липким столом і під трек, який я вже тоді ненавидів, я опинився поруч із двома хлопцями, яких бачив уперше в житті.

Спочатку ми говорили, як усі:

– хто звідки;

– як вибирали інститут;