Глава 1. Важливий день

Глава 1. Важливий день

Сьогодні нам мають доставити… його. Комп’ютер. Хоча слово “комп’ютер” тут звучить так само недоречно, як назвати атомну електростанцію “нічником із регулятором яскравості” — технічно світить, але це речі зовсім іншого порядку.

Це робоча станція за двадцять тисяч доларів, зібрана під нас через сервіс, який спеціалізується на таких штуках: коли ти кажеш: “хочу, щоб воно тягнуло неможливе”, вони не сміються — вони відкривають прайс.

Я — Андрій Ковальчук. В дипломі моя професія звучить солідно: обробка даних, цифровий аналіз, статистика. Але зараз важливо не те, кто я, а кто ми!

Ми студенти, які три дні тому випустилися з Київського національного університету імені Тараса Шевченка — того самого, де слово “кібернетика” звучить не як мем, а як історична традиція. Тут факультет комп’ютерних наук та кібернетики існує з 1969 року, і його запускали люди масштабу академіка Віктора Глушкова — це вам не блогер з курсами “стань айтішником за 14 хвилин”, а реально серйозна школа цифрової думки.

Я йду до хлопців, друзів з якими ми з першого курсу навчаємось разом, хоча і на різних спеціальностях. Я ловлю себе на думці: от якби п’ять років тому хтось сказав мені, що мій головний емоційний пік після диплома буде не “ура, я випускник”, а “ура, кур’єр сьогодні не загубив коробку” — я б образився. А зараз я йду і думаю: ми зробили це. Ми довели проєкт до точки, де проблема вже не в “ідеї”, а в залізі.

Бо наш проєкт від самого початку був “трошки” ненормальний. Ну як трошки,… на всі наші три,… а потім і чотири голови.

Ми вирішили створити гру, але не просто гру. Ми хотіли світ. Так, звісно не ми одні мріємо стати деміургами, але наша концепція здавалась доволі реальною. Це наша мрія. Це НАШ ВСЕСВІТ!

Проєкт планетарного масштабу, де NPC — не скрипти, а вміють мислити самостійно.

Онлайн-пісочниця, яка існує сама по собі і по справжнім фізичним законам, де персонажі самі спілкуються, люблять (якщо так можна сказати про цифровий світ), самі видають один одному квести і мають кінцевий цикл існування.

Віртуальний світ, що еволюціонує без сценаристів.

Гру, де гравець — це лише елемент світу, а не його центр навколо якого все відбувається. Симулятор цивілізації з “живими” мешканцями. RPG, у якій боти пам’ятають образи. MMO без повторюваних діалогів. Світ, де NPC обговорюють гравців між собою. Гру, яку неможливо пройти однаково двічі. Це – симуляція реальності.

П’ять років ми це робили. Втрьох. Ну… вчотирьох, якщо рахувати Ігоря — молодшого брата Дмитра, який з’являвся в нашому житті як баг у продакшені: раптово, голосно і з фразою “я зараз швидко все підкручу”.

І ось зараз я прямую до нашої «серверної», яка, фактично, – це  орендований підвал у старому будинку. Ми назвали його серверною, бо так звучить, ніби ми серйозні люди, а не випускники, які створили культ «Деміургів».

Отже, що мене чекає на нашій «Базі»:

Ми готувалися до запуску так, ніби планували не ввімкнути комп’ютер, а відкрити портал у паралельний вимір — з дуже принциповими електриками на вході.

Спочатку ми зрозуміли головне: якщо підключити станцію “як люди” — в звичайну розетку через подовжувач — це буде не запуск сервера, а “кінець світу”… точніше, кінець світла. Такий — з ефектами: темрява, тиша, сусіди в коридорі з обличчям “хто тут грається з долею?”, і десь на фоні голос домкома, який уже внутрішньо виписує нам рахунок за моральну шкоду.

Тому ми зробили вигляд, що ми дорослі.

Замовили нормального електрика, який прийшов із валізкою з інструментами. Він подивився на наш підвал, на стійку, на коробки з ДБЖ і кабелями — і в його погляді читалося: “я бачив багато, але ви, хлопці, плануєте щось цікаве”. Ми, звісно, розповіли стандартну легенду:

— Та це… робочий комп’ютер. Для дипломів.

Електрик не сміявся. Він просто тихо запитав:

— Скільки воно жерти буде?

І тут почалися наші святі танці з цифрами. Бо правда звучала як кримінальна справа: під навантаженням воно могло стукнути так, що автомат сказав би “до побачення” швидше, ніж ми встигнемо клікнути “Save”. А якщо ще й стартові піки… коротше, ми дуже не хотіли, щоб наш перший тест перетворився на колективний ритуал виклику аварійної служби.

Тож нам протягнули окрему лінію 220 В і встановили під неї окремий автомат — не тому, що ми “такі технічні”, а тому, що ми не хотіли жити в країні, де одне натискання кнопки “Power” може привести до:

по-перше: темряви в під’їзді;

по-друге: ремонтних робіт “тут щось поплавилось”;

І по-третє – бонусного квесту “знайди гроші на штраф, якщо хтось доведе, що це були ви”.

Паралельно ми поставили ДБЖ — коробку, яка в теорії рятує дані, а на практиці рятує наші нерви. Бо коли електрика вирішує “а давайте теж погуляємо”, ДБЖ каже: “Ні, красунчику, ще 3–5 хвилин ти дорослий і завершуєш процеси як цивілізована людина, а не як студент на сесії”.