Безіменна могила в лісі

Я вийшов від тьоті Валі і сів на лавку біля під’їзду, треба було подумати.

До смерті Гордія залишалося два дні, але його вже точно не було в живих. Андрій вбив Кажана, щоб повернути назад своє життя, але я не думав, що він замахнеться і на Гордія. Звісно, чотири роки — це мало і не справедливо. Але чи справедливо було забирати у Гордія відпущений йому час?

Ми були дітьми. А що, якби ми тоді не відвернулися від Андрія? Якби хоча б спробували йому допомогти, може б це не зайшло настільки далеко. Післязавтра і час Гордія добігав кінця, отже Андрій вб’є і мене, щоб продовжити своє життя.

У мене залишалося тільки блюдце зі стрілкою. Воно могло все пояснити. Якщо це справді був Андрій — воно назве його ім’я і дату смерті Гордія, яку він привласнив. Я повинен був у всьому розібратися. Йти у те місце не хотілося — було холодно. А ще — я був один. 

Я проминув старий цукровий завод — всього лиш каркас із опорних балок і бетонних плит серед поля. Я прямував стежкою, десь скоро вона повинна була перетнутися зі ще однією, вузенькою. На їх перехресті ми тоді виявили велике коло, викладене з каміння. Далі за маршрутом мав бути насип із входом всередину. Тепер я розумів, що це просто довготривала оборонна точка — прикопана землею бетонна коробка зі входом і амбразурами. Таких після війни збереглося чимало. Якби я знав це тоді, то розчарувався б. 

На горизонті вже виднівся ліс. Я не знав, чи зможу відшукати ту могилу. В дитинстві ми йшли навмання, стежка вела нас прямо, тож вирішив не розглядатися по сторонах і знову довіритися стежині. Я йшов надто довго і почав хвилюватися, що все-таки заблукав. Влітку я б з легкістю відшукав потрібну ділянку лісу — в дитинстві думав, що дерева там хворі. Той похмурий тунель із сосен, моторошний, загадковий. Його ніде не було.

Я зупинився і почав роззиратися. Раптом з правої сторони далеко позаду себе помітив високий могильний камінь. Виходить, я вже деякий час гуляв в тій частині лісу, що раніше мене так лякала. Зараз дерева виглядали по-іншому. Подивився наверх — сосни витягнулися, широкі стовбури тримали пишні верхівки. Ліс відживав, ніби те, що травило його всі ці роки нарешті покинуло це місце.

Я підійшов до могильного каменю. Раніше він виростав з безплідної землі, як обеліск, а зараз ледь виднівся з-за сухого минулорічного бадилля. Камінь був вертикальний, висотою мені по пояс. Оздоблення нагадувало вітражну арку, від землі до верхівки тягнулася велика тріщина. Хіба вона і раніше тут була?

Я присів навпочіпки перед надгробком, прим’яв сіно і почав відчищати від каменю промерзлий мох, щоб дізнатися, чия це могила. В дитинстві ми не знайшли тут жодних написів, але нас не можна було назвати надто уважними. Може, пропустили якісь затерті, ледь помітні літери. Я обійшов навколо і почистив камінь з іншої сторони, там теж нічого не було. Тепер навіть сумнівався, що це була могила, можливо просто якась пам’ятка чи плита від старого храму, не знати для чого вкопана посеред лісу.

Я розстелив перед каменем чорну тканину, розгорнув гадальний аркуш, зверху помістив блюдце зі стрілкою. Поклав два вказівних пальця — по одному з кожної руки і став чекати. Нічого не відбувалося. 

— Тут є неупокоєна душа? — запитав я і сидів так досить довго, поки не усвідомив, як це все виглядає з боку. 

Я поспішив встати і озирнутися на всі боки, звісно, поблизу нікого не було. Відчув себе дурнем. Закрадалися сумніви, що все могло бути зовсім не так, як я пам’ятав.

Дорогою додому я думав. ХТО рухав блюдце зі стрілкою? Ми ніколи серйозно над цим не замислювались. Містична атмосфера, магічний атрибут, таємнича могила, моторошний ліс. Ми сприймали це так, ніби воно рухалося саме по собі. Якщо ні Андрій, ні Гордій не прикладали зусиль, значить, мав бути третій. Переді мною вималювалася моторошна картина, як дві пари дитячих рук торкаються блюдця і до них приєднується третя, зовсім недитяча, зовсім нелюдська.. Я постарався якнайшвидше прогнати цей образ, боячись, що монстр з моєї уяви може перетворитися на реальність. Єдине, що зрозумів — того, хто тоді рухав блюдце, більше тут не було.