Ритуал

Ми були налякані. Андрій сидів на підлозі, обхопивши коліна руками. Йому лишилося жити всього чотири роки, це було несправедливо. Мені ж було шкода Кажана. Він мав померти післязавтра. Не знати якими зусиллями тоді Гордій спромігся привести нас до тями. Він дещо придумав: ми мусили врятувати Кажана! Якщо все вийде, то потім ми зможемо врятувати і Андрія.

Весь наступний день ми складали план дій. Основною проблемою стали спроби вгадати, як помре Кажан. Смерть від хвороби ми зразу відмели, бо нещодавно він зжер якесь сміття на вулиці і ми з мамою водили його до ветеринара. Зі здоров’ям все було в порядку. Андрій припустив, що зіб’є машина. Це був найлегший варіант раптової смерті, я теж хотів це сказати. В мене була ще одна ідея і я поспішив висловити її першим за інших: у нас часто травили собак і котів — хтось міг дати Кажану отруйну ковбасу. Гордій додав, що він може загубитися і загинути або його вкрадуть. Також на Кажана могла впасти шафа чи якась важка річ в самій квартирі.

На списку із цих чотирьох пунктів наша уява вичерпалася. Далі пішли недолугі здогадки, як от «впаде у відкритий люк», а закінчилося взагалі жартами і припущенням, що його викрадуть інопланетяни. Попри це, ми змогли скласти дуже очевидний але більш-менш притомний план дій:

1. Триматися подалі від машин і доріг.
2. Не брати смаколики від чужих (а ліпше взагалі на цілий день посадити Кажана на дієту).
3. Не залишатися вдома.
4. Оминати каналізаційні люки.
5. Не спускати з повідця.

Наступного ранку хлопці, як штики, були біля моїх дверей, готові влаштувати Кажану цілодобовий нагляд. Ми пішли гуляти в ліс. Це був найбезпечніший варіант, бо там не було машин, люків, шаф і людей з гостинцями.

До обіду все йшло по плану. Ми добряче зголодніли, і я підійшов до великого куща подивитися, чи там не росте малина або ожина. Раптом кущ зашарудів і почав рухатися. З-за нього вийшов кремезний облізлий пес. Шерсть на його загривку стала дибки, він оскалився і загарчав на нас з Кажаном. Я тягнув Кажана за повідець, але він вперто висовувався вперед і гарчав на чужинця у відповідь. Кажан був завеликий, щоб взяти його на руки і вилізти на дерево, але замалий, щоб налякати кремезного здичавілого пса. Тоді я подумав, що все пропало — ця тварюка його загризе.

Раптом з-за спини я почув такі крики, що аж сам злякався. Андрій з Гордієм бігли на допомогу і горланили так голосно, як могли. Кожен тягнув у руках добротну товсту гіляку. Хлопці зірвали голос, пес втік. Ми раділи, що нам все-таки не довелося з ним битися, бо хто знає, чим би це все закінчилося.

Тварина могла повернутися, тож ми втекли додому. Щось підказувало нам, що Кажана вже врятовано. У квартирі я на всякий випадок не спускав з нього очей і зміг заснути тільки о першій ночі, коли точно переконався, що небезпека минула.

Життя нас нічому не навчило і наступного дня ми знову пішли в ліс. Ми взяли з собою блюдце зі стрілкою, щоб перевірити, чи змінилася дата смерті Кажана. Тоді сталося те, що назавжди зламало нашу дружбу і заклало між нами нездоланну прірву. 

Андрію навіть не довелося говорити. Як тільки хлопці поклали пальці на блюдце, воно почало рухатися само собою. Результат кинув нас у відчай. Гордієва і моя дати смерті залишилися такими ж, а от Андрій помінявся місцями з Кажаном. Тепер пес мав померти через чотири роки. Андрію ж, ніби в насмішку, було дано всього два дні. 

Ми не розуміли, що відбувається, почалася паніка. Раніше ми відчували себе героями, які мали шанс врятувати друзів, а тепер виявилися в западні. Очевидно, в цієї гри були правила, але нам не виходило їх розгадати. Ми не дали Кажану загинути і Андрій заплатив за це непомірну ціну. Так ми зрозуміли, що врятувати когось було просто неможливо, зате можна помінятися з іншим, відстрочивши свою смерть. Швидше за все, мінялися тільки двоє. За яким принципом відбувався обмін — було невідомо.

У Андрія почалася істерика. Чому постраждав саме він? Це було нечесно. Врятували Кажана ми всі разом, отже повинні були розділити його долю. Андрій звинувачував мене. Це ж я господар пса. По чесному — два дні повинні були б дістатися мені. Ми почали здогадуватися, що Андрій був тим, хто доклав найбільше зусиль у порятунку Кажана — він найголосніше кричав, найактивніше махав гіллякою і першим добіг до нас, щоб прогнати пса. Виходило, що той, хто рятує іншого, міняється з ним тривалістю життя.

Андрій наполягав, що ми повинні якось заставити Кажана врятувати його, щоб помінятися назад. Кажан був розумним і знав багато команд. Все ж, він був просто собакою і не зміг би в потрібний момент врятувати Андрія. Ми посварилися.

— Треба було лишити все як є, ліпше б ця собака здохла! — закричав Андрій.

Мене образили його слова, тому я промовчав про ідею, яка вже давно прийшла мені в голову. Насправді не Кажан, а будь-хто з нас міг врятувати друга. Але тоді ти поміняєшся з ним місцями і тобі залишиться всього два дні. Сказані Андрієм слова показали, що він був спроможний на підлість. Якщо я врятую його, то чи захоче він потім віддавати мій 61 рік назад? Чи врятує мене у відповідь? Ми всі так думали, але ніхто не наважувався сказати вголос.

— Тоді може хтось із вас? — нерішуче запитав Андрій. — Знаєте, ми могли б так жити.. Рятувати одне одного по колу. 

Ми з Гордієм мовчали, Андрій так і не дочекався відповіді. З почервонілими від сліз очима він побіг додому, наостанок побажавши нам всім здохнути.