Поминки

Я не знав, як реагувати. Невже Гордій помер? Якщо він і мав померти, то тільки через два дні. Але чорної стрічки в кутку рамки не було. Навіщо його мати принесла випивку? Щоб його пом’янути? Не хотілося здатись безтактним. Ми випили по чарці. Тоді я нарешті наважився.

— Тьоть Валь. Може це зараз прозвучить дивно. Я нічого не розумію. Де Гордій?

Вона на секунду завмерла. В її очах промайнув короткий спалах болю.

— Гордій пропав безвісті.

Я з нерозумінням дивився на неї.

— Давно, ще 2011 року. Ти тоді поїхав вчитися, але я думала, що твоя мама тобі сказала..

Це здивувало мене ще більше. 15 вересня 2011-го — це була не його дата смерті, а Андрія. 

— Якого числа він зник? – сухо спитав я. 

Раптом вона ніби щось згадала. 

— А яке сьогодні число? 

Не дочекавшись відповіді тьотя Валя підвелася і надовго зникла у спальні. Вона повернулася із загорнутим в чорну тканину пакунком. Від його вигляду по спині пробіг мороз. Мені не треба було навіть розгортати його, я впізнав відразу — чортове блюдце зі стрілкою. Вона протягнула мені згорток, я вагався але, все ж, взяв.

— Коли ти поїхав з міста, Гордій дуже засмутився. Він дав мені це і просив сховати в надійному місці. Сказав, що ти повернешся якогось-там числа, якогось року в далекому майбутньому і я повинна тобі його віддати. Я думала, це вигадки, тому не запам’ятала. Хоч ви і перестали дружити, він тяжко переживав твій від’їзд. Я пошкодувала його і дозволила сховати пакунок у коробку зі своїм старим весільним платтям. Забула про цю річ на довгі роки. Виходить, він казав правду?

— Колись ми домовилися зустрітися тут сьогодні, ось власне, чому я приїхав.

— Будь ласка, якщо тобі щось відомо.. — благала вона. В її очах горіла надія.

На жаль, я не міг її втішити, не міг ні знайти її сина, ні запевнити, що він живий. Я ще трохи посидів, потім попрощався і пішов.

Тепер мене тривожили зовсім інші речі. Гордій зник в той день, коли мав померти Андрій. Це було не по плану. Щось пішло не так. А це означало, що тепер в небезпеці опинився і я.