Блюдце зі стрілкою

Після інциденту з фотографіями, батьки не спускали з нас очей. Нам було під страхом смерті заборонено тинятися за містом. Ми старалися тримати слово. Спочатку було нудно, дуже хотілося повернутися до тих дивних місцин і як слід все там дослідити.

Згодом ми все ж знайшли собі цікаве заняття. Ще тоді, у лісі, Андрій знайшов справжній череп. Маленький, правда, можливо котячий, але все одно вражаючий. Після довгих вмовлянь і торгів йому вдалося виміняти на череп механізм для спілкування з духами в одного знайомого. 

Того дня ми зібралися у мене вдома. Андрій відкрив наплічник, видобув із нього щось загорнуте у клаптик чорної тканини:

— Пацани, ви зараз попадаєте! — посміхався він.

— Та давай вже, показуй! — нетерпілося Гордію.

Обережно беручись за кутики, Андрій розгорнув пакунок. Всередині виявилося біле блюдце, на ньому лежав листок паперу, згорнутий в кілька разів. Андрій постелив на підлогу чорну тканину, розправив аркуш, зверху поклав блюдце. 

Ми були просто в екстазі! Ця штука нагадувала дошку Уіджі, яку показували у фільмах. Я навіть замовляв таку на Новий рік, але замість неї отримав енциклопедію. В місцях згину листка чорнила трохи стерлися, але написи залишалися чіткими і розбірливими. Згори були написані цифри від 0 до 9. Наступні два рядки займали літери алфавіту. Блюдце, перевернуте доверху дном, лежало в центрі, на ньому була намальована чорна стрілка, що мала вказувати на букви. Справа і зліва значилися слова «так» і «ні».

Ми розсілися навколо і захоплено розглядали красивий шрифт. Кажан теж всунув свого носа і ледь не поцупив листок. За спробу викрадення магічного артефакту ми вирішили посадити його у в’язницю і закрили на кухні. Він був шокований нашою підступністю, шкрябав двері і просився грати з нами. Мені було шкода Кажана, але ця штука вартувала нам цілого котячого черепа.

Андрій пояснив правила. Учасники кладуть на блюдце два пальці — по одному з кожної руки. Потім Андрій спробує закликати неупокоєну душу. Говорити і задавати запитання має тільки він. Ми будемо провідниками, а дух буде рухати блюдце, вказуючи намальованою стрілкою на букви і цифри.

Андрій бачив, як грали старшаки. Виходило здебільшого щось незрозуміле, набір букв і цифр, тож треба ретельно все записати, щоб потім розшифрувати послання. Ніхто з нас не хотів записувати, бо це означало, що ти не будеш торкатися блюдця. В чю-ва-чі програв Гордій і ми вручили йому блокнот і ручку.

— Чи є тут неупокоєна душа? Якщо є, то скажи «так». — Андрій відносився до справи серйозно і намагався говорити із загробним підвиванням. Попри всі його старання, виходило трохи смішно. 

Він повторив ще раз і ще, але дух вперто не хотів рухати блюдце. Ми чекали, поки не заболіли руки, але нічого так і не вийшло. Гордій припустив, що нас надули, як лохів. Андрій же був впевнений, що у мене вдома просто немає привидів. Він сказав, що було б класно піти до тої безіменної могили в лісі. Там точно ми зможемо викликати духа. Ця ідея міцно засіла нам в голови. Ми вирішили порушити заборону і швиденько зганяти туди, поки наші батьки не повернулися з роботи.

Кажан не слухався і не хотів заходити в ліс. Я розсердився і лишив його, ну і хай чекає нас на галявині, якщо хоче. Спостерігаючи, як ми зникаємо між дерев, Кажан гавкав, намотував кола на місці. В результаті,  здався і все-таки побіг за нами.

На цьому його вибрики не закінчилися. Коли ми відшукали могилу і розклали перед надгробком блюдце зі стрілкою, Кажан поривався зжерти гадальний аркуш. Я з розпачем усвідомлював, що записувачем сьогодні бути мені, так як доведеться стримувати пса. Поки хлопці готувалися, я шукав місце, де ми могли б примоститися. Мама вимуштрувала Кажана, як солдата — він прекрасно знав команду «сидіти», але не слухався, виривався, і не дав би мені спокійно записувати. Я придумав хитрий план – посадив його на повідець і прив’язав до найближчої сосни. Кажан гавкав на нас, ми шикали на нього. На цей раз треба було залишити пса вдома.

Час ішов, нас підганяв страх, що батьки повернуться додому раніше. Попри гавкіт, ми почали гру. 

— Чи є тут неупокоєна душа? — затягнув свою завчену фразу Андрій.

Він не встиг договорити, як блюдце різко сіпнулося і вказало стрілкою на «так». 

— Це ти? — Гордій вилупився на Андрія.

— Не забирай пальці! Ні, не я. 

Мені не вірилося, що це правда. Серце виривалося з грудей чи то від неймовірного захоплення, чи від жаху. Я підсунувся, щоб краще бачити букви, на які буде вказувати блюдце. Ліс завмер, навколо дзвеніла пронизлива тиша. Кажан втомився гавкати і лиш жалібно скавулів. Андрій мовчав. Видно, він так розгубився, що аж забув, що хотів спитати далі.

— Як тебе звати? — нарешті вимовив він.

Блюдце вказувало на букви і в результаті вималювало ім’я, як у мого друга — А, Н, Д, Р, І, Й.

— Ти помер? — дурне запитання, звісно, помер. — Коли ти помер? —поспішив виправитися Андрій.

Блюдце ковзало по верхньому ряду цифр: 15092011. Я уважно записував все і відразу розшифрував: 15.09.2011. Але на дворі був 2007 рік. Я глянув на своїх друзів. Виходить, він помер у майбутньому? Ми переглядалися, раптом блюдце почало швидко рухатися, перескакуючи з букви на букву. ГОРДІЙ4032020, ЮРА20082068, КАЖАН11072007. Воно зупинилося. Пройшло багато часу, поки Андрій запитав знову.