Біля будинку моєї колишньої дівчини

Автобус приїхав рано-вранці на центральний автовокзал – привіз мене і мою тяженну валізу. Як не дивно, в неї вмістилося все моє життя (навіть не думав, що воно виявиться таким мізерним). Здавалося, у ній я ретельно склав не лише теплі речі, а й солодкі спогади, які не хотілося залишати де-ін-де чи доручати комусь приглянути – їх хотілося продовжувати, бо я твердо знав – вони ще не завершені.

Довкола світало, але груднева темрява довго не відступала. Снігу майже не було, лише обледеніла дорога виблискувала переді мною в напрямку найближчої станції метро. Я добре одягнувся, тому холоду майже не відчував – він лише злегка пощипував за вуха. Я рвучко взяв валізу і потягнув її за собою.

Я ще достоту не знав куди приїхав. Не знав чому. Але якась внутрішня радість і жага невідомого дарували мені неймовірну силу і впевненість. Тому я йшов гордо, наче виконуючи надскладну місію, але швидко, бо втома валила з ніг.

Поспати не вдалося. В автобусі було холодно і незатишно. Крім того, я весь час думав. Пробував уявити, яким буде далі моє життя, оскільки й гадки не мав, що мене чекає вже завтра. Я пробував припустити, що принесуть мені ці різкі й абсолютно неочікувані зміни, але нічого не вдавалося – все це було безрезультатно, адже, що б я не намалював і що б  не уявив, це в жодному не разі не співпало б із тим, що мало бути насправді. Я це знав. Знав, що передбачити щось у моїй ситуації – неможливо. Але навіть не здогадувався, що життя настільки непередбачуване, а я – такий недалекоглядний.

Я купив жетон у метро і сів у порожній вагон. Зігрівся. Усміхнувся. Подумав, як не знайду нічого вартісного, перекантуюся кілька днів тут, аби не замерзнути. Холодні крісла потроху заповнювались людьми – ставало веселіше.  Я дивився на беземоційні обличчя, що сиділи навпроти, і дивувався, як ці люди ще живі: жодної ознаки радості, жодних признак щастя, жодної мікроекспресії – лише невимовна туга і байдужість. Як? Як можна марнувати такий чудовий ранок? Ранок, який більше ніколи не повториться, як мінімум тому, що кожного наступного разу навпроти сидітиме хтось інший…

  Я прокинувся від того, що поїзд різко зупинився і зрозумів, що проспав свою зупинку. Я й гадки не мав, куди мене занесло, тому вийшов на наступній. Надворі вже було добре видно і навіть почало сніжити. Я зупинився на мить і подумав, що це виглядає дуже романтично. Раптом захотілось, щоб Єва була поряд і теж бачила цю красу. Згадав, що наразі це неможливо і вирішив не думати про сумне, аби не уподібнюватись пасажирам вранішнього метрополітену.

Ступивши кілька кроків вперед, почав по черзі ховати руки в кишені, оскільки рукавиць у мене не було, а мороз в таку пору пробирає до кісток. Лівою намацав зім’ятий папірець, поспішно розгорнув його і побачив там номер телефону з підписом «Сергій». Він обіцяв прихистити мене на кілька днів, коли переїду, до того часу поки не знайду житло.

– Алло. Алло, Сергій? Сергій, привіт! Це Женя. Я… Я цей… Приїхав.

– О, друзяко! Здоровенькі були! Ти де зараз? Давай їдь до мене. У мене досі кімната вільна – Макс ще не вернувся з відрядження. Пару тижнів у тебе точно буде.  Поживеш у нас. Адресу маєш?

– Я… Я мав, але десь загубив. Пришли мені смс-кою і я скоро буду.

– Ну, окей. Я вже голодний, але без тебе не снідатиму. Давай, не барись там. Чекаю тебе, старий.

Я видихнув з полегшенням і швидко піймав таксі. Вже за хвилин 20 сидів у теплій квартирі свого старого друга, який кожного року приїжджав на літні канікули у село, де жив мій дідусь. Але то було дуже давно.

Сьогодні він працює юристом в хорошій компанії і орендує житло в центрі міста разом із своїм двоюрідним братом Максом. Його я бачив всього раз – на сільській дискотеці. Тоді він побився з одним хлопцем за першу на селі красуню, бо коли вони одночасно запросили її танцювати, вона не пішла з жодним із них. Хіба не причина пошарпатися? От і пошарпалися до того, що Максу зламали палець і він більше ніколи не наважувався приїхати в село.

Сергій, на відміну від брата, забіякою не був. Він завжди знав, як себе повести, аби не опинитись в центрі перепалки. Він товаришував з усіма, а всі – товаришували з ним. Я в тому числі. Тож він досі залишався приємною асоціацією із безтурботним дитинством, селом  і, зрозуміло, літом.

Ми сиділи і пили трав’яний чай. Я добре поїв і зігрівся.

– То які в тебе плани? Робота є – головне хату знайти, так? – запитав Сергій.

– Так, зараз головне мати де жити. В мене вже є кілька варіантів – видзвонив, коли ще вдома був – сьогодні якраз хотів дивитись. Мабуть, вже після обіду піду. Тому ти не переживай, можливо я в тебе перший і останній день.

– Ти здурів чи що? Можеш жити тут скільки хочеш. Взагалі вважай, що ти вдома. І чути  нічого не хочу. Я, звісна річ, не проти, аби ти якнайшвидше знайшов собі квартиру, але не так, щоб кров з носа.

– Дякую. Я це ціную. Просто не хочу висіти на твоїй шиї. Ну, ти ж розумієш…

– Все, пропоную закрити цю тему, бо я вже починаю нервувати. Живи тут скільки хочеш – це моє останнє слово.

– Дякую. Ти справжній друг.

Того дня я пішов дивитись квартири, як і планував. Направду, розчаруванню моєму не було меж: ніколи не вірте картинкам на пошукових сайтах – вони зовсім не відповідають дійсності. Я просто згаяв свій час на огляд помешкань, які ні грама не придатні для проживання. Тому ввечері не пам’ятаю, як прийшов і як заснув.

Цієї ночі я нарешті виспався, як колись, в дитинстві. Вкотре переконався в тому, що організм треба вимотувати протягом дня, тоді й сон буде міцним і здоровим. Приготував собі сніданок, поїв, випив кави  і знову погнав у пошуках житла.

Мене зустріла власниця квартири, яка лише нещодавно вирішила її здавати. Ми піднялись ліфтом на 21-ий поверх і пішли в кінець коридору. Вона відчинила два замки, на які були зачинені двері і жестом запросила мене в помешкання. Я ввійшов і усміхнувся. Вже з порогу зрозумів: ця квартира – моя. Вона підходить мені: район чудовий, до метро – рукою подати, парковка є (хоча вона мені наразі не потрібна, але все ж), сусіди хороші і вид з вікна – просто казка. Хоч вже переїжджай і живи! Втім, коли дійшло до фінансової сторони питання, я широко роззявив рота, бо сума була геть не такою, як я очікував. Попри це, не зміг відмовити собі в задоволенні, тим паче я так хотів якнайшвидше переїхати у свою квартиру і облаштовуватися там, що радісно, наче закохана дівчина, які пропонують вийти заміж, вигукнув: «я згоден».