Глава 3.1 Гриморія..

4300 рік. Клобест.

      Гриморія, четвертий світ, що постав із древньої волі Норн, була не просто світом, а симфонією чистої невпинної магії. Тут кожна частка буття, від найдрібнішої піщинки під ногами до величних гірських вершин, пульсувала власним магічним імпульсом, насичена енергією Світового Дерева до самих глибин. Повітря саме по собі здавалося ледь відчутним, іскристим. 

    У цій реальності, де магія була такою ж природною, як гравітація, поява портальних дзеркал та тріщин у просторі була явищем буденним — настільки ж звичним і непередбачуваним, як раптові й люті урагани, що іноді налітали на далеку, позбавлену магії Телурію. Ці портали могли спалахувати без попередження, відкриваючи миттєві, мерехтливі вікна в інші світи, запрошуючи до подорожей, перш ніж зникнути так само раптово, як і з'явилися. 

     Сама земля Гриморії мала дивовижну, майже ностальгічну схожість із ландшафтами світу людей, але ця схожість була лише базою, на якій магія вишивала свої найхимерніші та найпрекрасніші візерунки. Навіть ґрунт тут міг повільно змінювати колір або випромінювати слабке світло після заходу сонця.

      Дерева були живими витворами мистецтва. Вони цвіли не лише за сезоном: на одній гілці одночасно могли буяти квіти найрізноманітніших форм, кольорів і розмірів, наповнюючи повітря неймовірними ароматами — від солодкого, що нагадував нектар богів, до пряного, що обіцяв давні таємниці. Ягоди, соковиті та повні сили, дозрівали протягом усього року, хизуючись своїми коштовними плодами незалежно від погоди. Восени листя не просто змінювало колір: воно влаштовувало справжнє магічне дійство, грайливо обманюючи зір, перетворюючись на мініатюрні вихори енергії чи переливаючись усіма кольорами веселки, перш ніж опуститися на землю. А навесні нове листя розпускалося у нескінченній палітрі зелених відтінків — від напівпрозорого салатового, що світився внутрішнім світлом, до глибокого смарагдового, що приховував вікову мудрість. Ці дерева утворювали не просто ліси, а густі, майже непрохідні хащі, живі лабіринти, що приховували в своїх серцях таємні місця неймовірної магічної сили. 

    Найбільш вражаючим видовищем Гриморії було її небо — жива, дихаюча картина, що постійно змінювалася під впливом самої магії. Зазвичай воно мало дивовижний колір глибокого оксамитово-синього, що плавно переходив у ніжний фіолетовий відтінок. Барви неба могли миттєво спалахувати новими кольорами через магічні події чи зміну сили імпульсу. Вдень високо в небі висіло яскраве велике помаранчеве сонце, що дарувало тепло та світло. Проте декілька разів на рік над обрієм з'являлося ще одне, менше, але не менш інтенсивне світило — криваво-червоне небесне світило, поява якого вважалася знаком особливої концентрації магічної енергії. Під час заходу сонце заливало небо ефірними сяючими відтінками фіолетового та рожевого, створюючи видовище невимовної краси. Ночі ж у цьому світі ніколи не занурювалися в абсолютну темряву; вони були глибокими сірими, покритими розсипом зірок, які не просто світилися, а вибухали палітрою кольорів — блакитними, золотими, смарагдовими, пурпуровими вогниками, що формували сузір'я, які постійно змінювалися. Місяць, залежно від фази, змінював не лише форму, а й забарвлення, переливаючись від блідо-білого до насиченого синього чи навіть червоного. І майже щоночі небо перетинали повільні величні комети. Вони рухалися з граційною неспішністю, залишаючи за собою довгі мерехтливі шлейфи сяючого пилу — не просто космічне сміття, а концентровану магічну енергію. Цей пил та присутність самих комет мали глибокий вплив на світ, багаторазово посилюючи дію будь-яких магічних ритуалів, що проводилися під відкритим небом, роблячи ніч часом неймовірної могутності. 

    Саме в цьому світі, де сама тканина реальності була просочена магією, де небо було живим полотном, а земля дихала енергією, знайшли свій дім найрізноманітніші магічні істоти — від найменших невловимих духів природи до могутніх створінь, що рідко показувалися на очі. 

    За три десятиліття до того, як змінений магічний імпульс прокотиться світами та спричинить незвідані раніше катаклізми, на віками шанованій галявині, де серед кореневищ прадавніх дерев м'яким килимом стелилися пухнасті неземні квіти, зійшлися три постаті. Їхня присутність сама по собі була подією. 

    Першим прибув Філіп, знаний як Король Пророків. Невисокий, з округлою, схильною до повноти статурою, він ніс на собі тягар незліченних видінь. Його обличчя, повне і з подвійним підборіддям, було покрите глибокими віковими зморшками. Витрішкуваті темно-сині очі дивилися проникливо, ніби бачачи крізь видимий світ у саму його суть. Верхівка голови лисніла під променями сонця, що пробивалися крізь листя. 

    Не менш значущою була й друга особа. Рамон Беннет, директор школи Вествуд, чоловік середнього віку, вражав високим зростом та ставною, хоч і дещо обтяженою літами, будовою тіла. На його обличчі також пролягали вікові борозни, що свідчили про роки відповідальності та мудрих рішень. Глибокі сірі очі дивилися спокійно, але з помітною втомою, а щоки ледь обвислі. Густе чорняве волосся з елегантними сивими пасмами було акуратно укладене. На його пальці виблискував перстень із великим інтенсивним турмаліном. 

     Третім учасником цієї доленосної зустрічі був той, чиє ім'я навіювало повагу та острах у багатьох землях — король мінотаврів Редж. Його поява сама по собі була подією, сповненою мовчазної сили та стародавньої величі.

     Напруга зависла в повітрі священної галявини, густа, немов перед грозою. Редж, чия статура сама по собі випромінювала сувору недовіру, склав масивні руки на грудях; його погляд, що метав іскри з-під важких брів, був прикутий до Беннета.

 — А де Лірманд? — викарбував він, голос низький і жорсткий, мов кремезна скеля. 

     Рамон Беннет, зберігаючи олімпійський спокій, який, здавалося, ніщо не могло похитнути, поправив манжету своєї елегантної роби. Турмалін на його пальці тьмяно блиснув.