Розділ 4. Вільна піщинка

Колись давно, ще тоді, коли ніхто не рахував хвилин, народилася піщинка. Вона була така маленька, що могла сховатися у проміжку між двома подихами вітру. Та з перших своїх днів вона потрапила у годинник — до того самого, що вимірює час.

І відтоді її життя стало нескінченним падінням. Вона засипала секунди, накривала години, ставала мостом між «було» і «буде». Піщинка не знала спокою: щойно вона торкалася дна — її знову перевертали. Знову вниз, і знову вниз. І кожне падіння було схоже на подих без повітря, на мить без себе.

Вона бачила, як поруч сповзали інші піщинки — мільйони їх.
І жодна не говорила. Усім подобалось їх життя в неволі, у вічній праці. Тиша в годиннику була така щільна, що час сам боявся її розірвати.

Іноді піщинка мріяла: а що, як зупинитися? Хоч на мить. Просто не впасти, не летіти, не рахувати нікого. Просто бути. Але в годиннику так не можна. Годинник не терпить тиші — йому потрібен рух, бо без руху він мертвий. І тому піщинка летіла далі, і далі, і далі...

Аж одного дня стався шторм. Годинник упав зі столу — вперше за всю вічність. Скло тріснуло, і тонкий промінь світла потрапив усередину. То був не просто промінь — то був подих свободи, що чекав її.

Вітер підхопив піщинку й виніс її за межі скла. Вона відчула, що падає — але тепер інакше. Не вниз, а вгору. Вона впала на теплий берег моря. Навколо був сміх дітей, запах солі й сонце, що торкалося кожного її крихітного боку. Хвиля підійшла й ніжно вкрила її пінним пледом. І вперше за все своє існування піщинка не рахувала нічого. Вона просто лежала. Слухала. Дихала.

Море співало їй колискову, вітер грав на її поверхні, сонце малювало тіні. І вона зрозуміла: життя — це не лише про рух. Іноді найважливіше — дозволити собі відпочити.

Тепер вона бачила, як хвилі забирають друзів і повертають нових. Вона вже не боялася часу, бо зрозуміла: час — не всередині годинника, він у серці. І коли серце спокійне — час зупиняється сам.