Розділ 18. Кава й напівправди.

Кав’ярня була маленькою, з великими вікнами й м’яким світлом. За вікном розтікався вечірній Київ — ліхтарі на вулиці Хрещатик світили теплим золотом, а в середині тихо грав джаз.

Софія сиділа навпроти Дем’яна з чашкою капучино, роблячи вигляд, що цілком спокійна. Насправді серце билося швидше, ніж мало б.

— Цікаво, — промовила вона, торкаючись ложечки, — бачу вас щодня в судових залах і на переговорах. Але навіть не уявляла, що ви читаєте Остін.

Дем’ян посміхнувся.
— Університет змушує нас читати більше, ніж ми хочемо. А потім виявляється, що деякі книги залишаються з нами назавжди.

— Для вас це «Гордість і упередження»? — з легкою іронією підняла брову Софія.

— Для мене це скоріше дзеркало. Там усі — вперті, горді й… безнадійно людські.

Її усмішка ледь змінилася.
— Це ви про себе?

— А ви що думаєте? — він нахилився трохи ближче, і його голос став нижчим.

Софія вдихнула, намагаючись не видати хвилювання.
— Думаю, що ви занадто впевнені у собі.

— А ви занадто боїтеся довіряти, — відказав він спокійно, дивлячись їй просто у вічі.

Софія завмерла. Його слова потрапили прямо в те місце, яке вона намагалася берегти від чужих поглядів.

Вона відвела очі й сказала майже пошепки:
— Ми ж не друзі, Дем’яне. Ми суперники.

— Можливо, — він відкинувся на спинку стільця, але в його усмішці було щось тепліше, ніж вона чекала. — А може, саме суперники найкраще знають одне одного.

Вони сиділи ще довго, говорили про книги, про улюблені вулиці Києва, навіть про дитинство. І вперше Софія відчула, що поруч із цим чоловіком можна бути не лише адвокатом, а й собою.

Коли вони вийшли на вулицю, Дем’ян чемно подав їй пальто.
— Це була гарна кава, — сказав він. — Сподіваюся, не остання.

Софія ледь всміхнулася, не обіцяючи й не відмовляючи.
— Побачимо.

Але, йдучи додому, вона вперше за довгий час ловила себе на тому, що усміхається без причини.