Розділ 23

Я не стала відмовляти Мілані й погодилася на той великий ляльковий будиночок. Щоправда, нести коробку було трохи незручно, але невдовзі поруч опинився Павло.

– Давай сюди, не надривайся, – мовив він і акуратно перехопив у мене важку покупку.

Не думала, що для походу в магазин іграшок нам знадобиться величезний візок, але тут і справді траплялися габаритні речі. За пів години цих прогулянок між рядами дівчата остаточно видихнулися.

Вони розглядали все підряд, але зайвого просити не стали. Мілана покірно крокувала поруч, сяючи від щастя в передчутті. Я з гордістю подумала, що донька в мене привчена до дисципліни значно краще, та й на подарунок заслужила.

Уже біля каси я перехопила коробку з будиночком, поки Павло вислуховував чергове прохання Ніки.

– Ну, та-а-ато, – шепотіла вона, вказуючи на плюшевого ведмедя, вищого за неї. – Він же такий крутий! Я буду з ним спати!

– Ніко, він на твоє ліжко не влізе.

– Давай купимо більше ліжко!

Павло раптово засміявся, і ми мимоволі перетнулися поглядами.

– У тебе вже є схожа іграшка, – суворим тоном додав він. – На сьогодні досить.

– А давай старі іграшки в дитячий будинок віддамо, ти ж сам пропонував! – миттєво знайшлася донька.

Павло стомлено потер чоло й усміхнувся:

– Гаразд, віддамо. Неси, якщо дотягнеш.

Ніка радісно плеснула в долоні й потягла гігантського ведмедя до каси. Продавчиня з усмішкою спостерігала за цією картиною й почала пробивати товари. Коли черга дійшла до будиночка, я одразу смикнулася дістати картку, але Павло мене випередив:

– Пробивайте все разом.

– Та я хотіла сама доньці подарунок купити, – шепнула я йому на вухо.

– Облиш, – відмахнувся він. – Вважай це моїм подарунком.

Сума на чеку вийшла космічна – я ледь на ногах втрималася. Не думала, що на іграшки можна спустити такі гроші за раз, хоча будиночок Мілани теж коштував пристойно.

Мені знову стало незручно перед Павлом, але сперечатися біля каси я не стала. Просто вирішила, що наступного разу піду в магазин із донькою окремо, аби не заганяти його в зайві витрати.

Коли все запакували, продавчиня тепло усміхнулася нам на прощання:

– Приходьте ще! У вас така чудова сім'я, – вона мигцем поглянула на мене, а потім підморгнула: – І дуже щедрий чоловік!

З цими словами вона пішла в підсобку. Я так і застигла з відкритим ротом, не встигнувши навіть заперечити й усе пояснити! Павло лише посміхнувся й невимушено взяв мене під руку:

– Ходімо, «дружино», – з глузуванням видихнув він.

– Боже, як незручно вийшло... – пробурмотіла я, відчуваючи, як червоніють вуха. – З чого вона взагалі взяла, що ми сім'я?

– Ну, можливо, ми просто виглядали дуже щасливими, – спокійно відповів Павло, міцніше стиснувши мою долоню.

Пакунки розподілили між усіма. Паша взяв найважче, я несла ляльковий будиночок, а дівчата старанно тягли свої обновки. Наостанок ми зайшли на фудкорт і з задоволенням перекусили бургерами з картоплею фрі. Після такого насиченого дня фастфуд здавався неймовірно смачним. Задоволені й ситі, ми нарешті попленталися до машини.