Розділ 22

Я відчувала від цієї атмосфери неймовірну насолоду – та й Павло, судячи зі спокійної усмішки, теж. Я сама вже давно не вибиралася в такі місця.

– Ой, мамо! – підбігла до мене Мілана й на ходу спробувала натягнути черевики. – Я втоми-и-лася...

– Ну, зараз підемо по магазинах, – встав Павло.

Від цих слів у решти дівчат миттєво відкрилося друге дихання: вони вмить утратили інтерес до ігрової зони й дружно взялися взуватися. Я присіла, зав'язала Мілані шнурки та поправила косички, які встигли остаточно розпатлатися.

– Хух, як круто! – важко видихнула Дарина, витираючи почервоніле чоло.

– Насолоджуйся, поки можеш, – усміхнувся Павло. – Ще трохи – і тебе сюди перестануть пускати. Ти ж стаєш дорослою.

– Як це?! – насупилася вона. – Нічого я не доросла! Я можу сказати, що мені п'ять.

– Не пройде, зріст підведе, – посміхнувшись, хихикнула я. – Зате тобі скоро можна буде на інші розваги, куди маленьких не пускають.

– О-о-о! – її очі миттю загорілися. – Ну тоді добре.

Дівчата трохи відпочили після біганини й нарешті рушили в бік величезного магазину іграшок.

На порозі я аж розгубилася від розмаїття. Дівчата одразу розбіглися рядами, на ходу вирішуючи, кому що треба. Я не встигла за ними встежити: вони рвонули в різні боки, і я застигла, не знаючи, за ким бігти.

Тільки-но я смикнулася за Нікою, як Павло м'яко підхопив мене за руку, утримавши на місці:

– Та не поспішай ти так, – мовив він. – Звідси вони точно нікуди не дінуться, вихід один. Колись знайдемо.

– Ну добре... – видавила я й акуратно вивільнила долоню. Шкіру в місці дотику приємно поколювало.

– Ми просто іноді сюди заходили. Дівчат звідси потім просто так не виженеш, тож хай вибирають.

Поки контролю не вимагалося, ми з Павлом повільно прогулювалися вздовж стелажів із ляльками та конструкторами. Я залипла на величезну коробку Lego, але потім усе ж вирішила розшукати Мілану. Треба ж глянути, що донька собі вибрала.

У принципі, гроші на картці в мене були, але я сподівалася, що її апетити залишаться в межах розумного. Хоча, якщо так поміркувати, з моменту переїзду до Павла я взагалі майже нічого не витрачала: проживання, їжа – усе було його коштом, я платила хіба що за рідкісні поїздки транспортом. Та й платив він мені за роботу дуже пристойно, тож на іграшку доньці вистачало з запасом.

– Мамо, ось ти де! – знайшла мене Мілана в глибині залу. – Я хочу цю ляльку! – вона з гордістю тицьнула пальцем у коробку з манекеном. Голова ляльки була більшою за звичайну, а з неї росла копа густого шовковистого волосся.

– Це ще навіщо? – здивувалася я. – У тебе ж і так ляльок повно. Ти в них майже не граєшся, частина взагалі в бабусі залишилася.

– Ну мамо! Я хочу заплітати їй зачіски! – доводила вона. – Я хочу стати перукарем.

Я вже збиралася погодитися – зрештою, давно нічого їй не купувала. Але тут Мілана перевела погляд на сусідню полицю й побачила іншу ляльку – з купою змінних суконь та аксесуарів. Очі в неї загорілися ще дужче, вона почала переконувати, що без цих вбрань їй не прожити.

Пройшовши ще пару метрів, вона натрапила на велику машинку на радіокеруванні – і машина їй теж стала життєво необхідною! Трохи далі був складний конструктор...

Ось саме тому я не любила ходити з донькою по магазинах: їй потрібно було все й одразу, а при відмові в хід миттєво йшли сльози та показові страждання. Причому вибір завжди припадав на найдорожче!

– Хочу ляльковий будиночок! – рішуче заявила вона біля наступного стелажа.

– Це твоє остаточне рішення? – з усмішкою перепитала я.

Мілана зависла. Здається, вона сама не до кінця розуміла, чого хоче більше, і простояла в роздумах цілих пів хвилини. Що ж, я вже нікуди не поспішала.

За цей час я кілька разів бачила, як рядами з азартом проносилися Ніка й Дарина, а за ними з непорушним виглядом крокував Павло з величезним візком. Я подумки побажала йому терпіння й вирішила не втручатися – сам покликав дітей сюди, хай тепер віддувається! У його візку вже була гора з коробок.

Я не стримала теплої усмішки. Добре, що він може собі це дозволити. Я теж купувала Мілані багато всього, але в неї завжди був ліміт, адже купити все, що заманеться, ми не могли. Та й річ не лише у фінансах – не хотілося сильно розбалувати дитину.

Мілана зазвичай слухалася, просто зараз у неї від масштабу магазину явно розбіглися очі. Але, судячи з того, що донька застигла перед будиночком і замовкла, свій вибір вона все-таки зробила.