Розділ 21

Павло

У мене почалися вихідні, і ми вже збиралися до торгівельно-розважального центру.

На вулиці було прохолодно, тому я дістав теплу толстовку. Поки вдягався, чув, як у коридорі дівчата про щось сперечаються, а Альбіна намагається їх вгамувати. Мілана при цьому невдоволено на неї бурчала – мабуть, такий контроль заважав. Я усміхнувся й вийшов до них.

– А куди ми спочатку підемо? – запитала Ніка, послаблюючи туго зав'язаний шарф.

– А куди ви самі хочете? – уточнив я, застібаючи куртку.

Дівчата змовницьки переглянулися. Альбіна тим часом клопотала навколо них: поправляла шапки, підтягувала куртки, розправляла шарфики, щоб їм було максимально зручно. Я мимовільно задивився на те, з якою ніжністю та турботою вона ставиться до моїх доньок.

Вона була уважнішою за їхню рідну матір. У мене й раніше працювали няні, але ті робили все строго за інструкцією – сухо, професійно й без зайвих емоцій. Альбіна ж переживала за Ніку та Дарину щиро. Навіть коли вона тимчасово в нас не працювала, усе одно постійно дізнавалася, як у них справи. Мене це неймовірно зворушувало.

Я мотнув головою, проганяючи марення, і ми нарешті вийшли на вулицю.

У повітрі кружляв легкий сніжок, який миттєво осідав на нашому одязі. Погода стояла чудова. Поки ми йшли до машини, дівчата встигли поміряти кучугури ногами, а мені в спину прилетіло пару влучних сніжок.

Альбіна намагалася їх заспокоїти, але це було марно – трійцю розривало від захоплення. Що ж, наступного разу я обов'язково приєднаюся до цієї снігової війни, але поки просто завів двигун, і ми поїхали.

– Хочу бургер! – із заднього сидіння заявила Дарина.

– Але вони ж шкідливі, – тихо нагадала Альбіна.

– Зате смачні! – встряла Ніка. – І картоплю фрі! І колу!

Дівчат було вже не зупинити. Що ж, раз на тиждень можна влаштувати.

Ми приїхали до ТРЦ і одразу вирушили до величезного ігрового клубу. Для дітей там був справжній рай – гігантські лабіринти, закручені гірки, батути, поролонові ями з кубиками та купа ігрових зон.

Поки трійця з вереском помчала гратися, ми з Альбіною усілися за столиком у кафе неподалік. Взяли собі по каві та свіжі вафлі з Нутеллою. Альбіна раз у раз діставала телефон, щоб сфотографувати дівчат.

З нашого кутка не завжди було добре видно ігрову зону, але дівчата періодично прибігали ближче, позували, махали руками й знову зникали. Альбіна встигла зняти, як вони скочуються зі спіральної гірки й з розбігу щучкою пірнають у величезний басейн із м'яких кубиків.

– Вони дійсно цей день надовго запам'ятають, – із теплою усмішкою сказала Альбіна, відпиваючи каву.

– Так, ми іноді сюди ходимо, – кивнув я. – Щоправда, раніше в мене вічно не вистачало часу, і з ними ходив хтось інший. Але я зрозумів, що треба бувати тут самому. За ними просто приємно спостерігати.

– Це точно, – погодилася вона.

Ми знову подивилися на дітей, які розважалися. У якийсь момент я зрозумів, що Альбіна занадто вже зациклена на дівчатках. Майже всі її розмови крутилися навколо них, а мені раптом захотілося дізнатися щось більш особисте про неї саму.

Поговорити тільки про нас, про її захоплення, мрії. Вона ж майже нічого про себе не розповідала – я знав лише мінімум. Для формату «бос і підлегла» вистачало з головою, але мені цього вже здавалося замало. Вона була такою стриманою, трохи закритою, і я не розумів, з якого боку до неї підступитися.

– Є пропозиції, куди підемо потім? – уточнив я, подавшись трохи вперед.

Альбіна відкрила рот, збираючись щось відповісти, як раптом зверху пролунав вереск Дарини. Вона якраз з'їжджала з гірки й, мабуть, якимось дивом почула моє запитання.

– У магазин! – крикнула донька на весь зал. – Ти обіцяв!

Альбіна не втрималася й захихотіла, а потім співчутливо кивнула мені: здається, вибір було зроблено без нашої участі. Я вже й сам не пам'ятав, що саме встиг їм наобіцяти, але доведеться виконувати.