Розділ 20

– Мамо, давай ми просто запитаємо в Паші! Впевнена, він буде не проти, – твердила Мілана, поки ми крокували від зупинки до будинку.

– І як ти собі це уявляєш? – зітхнула я. – Нагадую: це не наш будинок, ми не можемо заводити тварин. Кішка порве всі меблі, та й узагалі це просто ненормально.

– Вона буде дуже обережною. Я її взагалі з кімнати випускати не буду.

Я лише відмахнулася. Налаштована донька була серйозно, але я сподівалася, що Мілана швидко переключиться – в крайньому разі пообіцяю їй якусь класну іграшку.

Утім, довго розмірковувати про це не довелося. Ми заїхали за Дариною та Нікою, водій швидко доставив нас додому, і з'ясувалося, що Павло вже повернувся з роботи.

Я одразу пішла на кухню розігріти обід, а коли повернулася до вітальні, застала цікаву картину: Павло сидів на дивані з телефоном, а до нього зі змовницьким виглядом підкрадалася вся трійця. Я завмерла у дверному прорізі, і тут Ніка видала:

– Тату, ми хочемо кішку!

Боже, мені аж зле стало! Моя донька, чорт забирай, підмовила дівчат, і тепер вони йшли в наступ усі разом.

– Я навіть знаю, хто вас підговорив, але це дурна ідея! – голосно втрутилася я.

Павло здивовано підвів очі – спочатку на дівчаток, потім на мене.

– Ну... так, мабуть, – розгублено протягнув він.

– Ну тату! – надулася Дарина. – Коти заспокоюють. І тебе заспокоять!

– Та я наче й так не буйний, – усміхнувся Павло.

– Прошу вибачення, це моя провина, – збентежено видихнула я, дивлячись на нього. – Ми просто були в сестри, а там кішка народила... Але це нічого не означає! Мілано, викинь це з голови. Може, потім колись, коли в нас буде своє житло...

– Але я хочу саме кошеня М’яти! – стиснувши губи, повторила донька.

Мені хотілося увести її в кімнату й усе пояснити наодинці, але вона швидко зрозуміла, що так шансів випросити бажане в рази більше.

– І взагалі, Мілано, ми тут у гостях, – шепнула я, підступивши до неї ближче. – Ми в будь-який момент можемо звідси поїхати. Як ви потім кішку ділити будете?

– Давай просто не їхати звідси ніколи! – видала Мілана, дивлячись на мене.

Господи, я готова була крізь землю провалитися від сорому! Я мимовільно кинула погляд на Павла – той лише усміхнувся, почувши цю заяву.

– Ні, Мілано, ніяких котів! – суворо відрізала я.

– Тату, ну скажи їй! – Ніка тупнула ніжкою.

– Навіть не знаю... – замислено протягнув Паша.

– Ми самі будемо за нею доглядати! І годувати! – запевнила Дарина.

– Ага, так само як і того собаку, якого в результаті довелося віддати? – підчепив їх батько.

– По-справжньому! – перебила Ніка. – Чесно-чесно!

– Гаразд, подивимося.

Чорт забирай, я навіть не встигла зреагувати, коли ситуація остаточно вийшла з-під контролю. Павло... погодився! Дівчата з радісним писком повисли у нього на шиї, дякуючи за доброту, і Мілана разом з усіма.

Я ж просто стояла в шоці, не розуміючи, як до цього взагалі дійшло.

Щасливі діти помчали нагору, а я опустилася на диван поруч із Павлом.

– Це ще навіщо? – запитала я. – Необов'язково було поступатися. Упевнена, вони б через пару днів забули.

– Та я сам не зрозумів, як так вийшло, – розсміявся Павло, відкладаючи телефон. – У цих дівчат якийсь дар переконування. А якщо серйозно – ідея хороша. Ти бачила, як у них очі горіли? Вони давно просили кішку, я й сам був не проти. А тут таке...

Я насупилася, усе ще не вірячи, що він так легко здався. Але одне питання все одно не давало мені спокою: як ми будемо ділити це кошеня, якщо одного разу мені доведеться звільнитися й поїхати?

Утім, вирішувати це прямо зараз точно не варто було.