Розділ 19

– Привіт, – видихнув Мирон якось розгублено.

Хоча я й сама не очікувала такої зустрічі. Окинула його швидким поглядом: усе той самий милий хлопець. Трохи розпатлане волосся, знайомий пірсинг у брові... Ось тільки, дивлячись на нього, я тепер відчувала лише легке тепло, але ніяк не романтичні почуття.

– Привіт, – усміхнулася я.

– Ти сьогодні раніше? – рефлекторно запитала Аріна.

– Ага, – кивнув він. – Піду поки що.

– Та ти нам не заважаєш, – сіпнулася я, зупиняючи його.

Мирон знизав плечима й попрямував до чайника.

– Ну добре. Якраз хотів дізнатися, як поживаєш.

– Та непогано, – усміхнулася я.

У цей момент задзвонив телефон Аріни, і вона поспіхом вискочила з кухні. Я втупилася поглядом у чашку. Мирон тим часом зробив чай і сів навпроти.

– Чув, ти повернулася... – розслаблено сказав він. – Як там Павло?

У його запитанні явно проскочив двозначний натяк, і я не втрималася від сміху:

– Це ще що за жарти? Давай, скажи ще, що шипериш колишню з її роботодавцем!

– Є привід? – усміхнувся він.

Тут я остаточно розгубилася. Ситуація виходила дивною. Я закрутила головою:

– Ні, звісно!

– Гаразд, вибач, – видихнув Мирон. – Ваша справа, фігню несу.

Ми усміхнулися одне одному, і в цей момент на кухню зайшла Мілана з М’ятою на руках. Кішка невдоволено косилася на всіх підряд, але, ледь побачивши Мирона, різко занявчала.

– Мамо, а що в неї там на животі? – насупилася донька.

– Вона нещодавно народила кошенят, – випередив мене Мирон. – Я б показав, але боюся їх злякати.

– Кошенята?! – заверещала Мілана, спалахнувши від захоплення. – Ой, як круто!

– Ага, – задоволено кивнув Мирон. – Хочеш, тобі одного подарую?

Мілана загорілася так, ніби це була мрія всього її життя, і одразу витріщилася на мене. Я перевела вбивчий погляд на Мирона.

– Тобі кінець, біжи! – процідила я.

– Я взагалі-то серйозно. 

– Та я теж! Не знаю, куди кошенят дівати, – усміхнувся він.

– Ну точно не до нас! У нас взагалі-то немає свого будинку, ми живемо в мого роботодавця.

– Упевнений, він би не відмовився.

– Так! – радісно заплескала в долоні Мілана й підскочила до мене. – Паша точно тобі не відмовить! Ти просто попросиш, і він зробить усе, що ти хочеш!

Я аж застигла від такої заяви. Яка цікава дитяча логіка.

– Ні, Мілано, Мирон просто пожартував.

– Ну ти все ж запитай, – підморгнув цей провокатор.

Я жартівливо надулася, але вирішила, що для галочки запитаю в Павла – точніше, заздалегідь попрошу його суворо заборонити домашніх тварин, щоб у дітей більше навіть думки такої не виникало.

Повернулася Аріна, і обстановка остаточно розрядилася. Мілана втекла гратися, а ми втрьох теревенили про все на світі.

Невдовзі настав час збиратися – засиджуватися ми не планували, до того ж час було їхати за дівчатами. На прощання Аріна міцно обійняла мене й просила зазирати частіше.