Розділ 18

– Ну що, Мілано, ти готова? – уточнила я, зазирнувши до кімнати.

– Майже, – видихнула донька, випадково заплутавшись у колготках.

Вона ледь не розпласталася на підлозі, але я вчасно підхопила її. Коли Мілана дізналася, що ми йдемо в гості до Аріни, то ледь не верещала від щастя.

Спочатку я, звісно, уникала зустрічей зі своєю сестрою та колишнім – мені було потрібно трохи часу.

Не знала, чи вдома Мирон, але Аріна мала бути сама. Вони з’їхалися майже одразу ж після нашого розлучення. Я в них ще жодного разу не була, і коли сестра покликала в гості, відмовлятися не стала.

Я страшенно за нею скучила, та й Мілана теж – вона ж звикла до них. Донька ніколи не називала Мирона татом, але досі періодично про нього згадувала. Та й сам він не хотів, щоб наше спілкування припинилося, адже він щиро любив Мілану й ставився до неї як до рідної.

Ми швидко доїхали на таксі, і я набрала Аріну, щоб вона відчинила під’їзд. Ледь ми підійшли до дверей, як сестра вискочила нам назустріч. Волосся зав’язане в пучок, в очах – щасливий блиск, сама у вільних джинсах і водолазці.

– Проходьте! – усміхалася вона.

Коли у квартирі за нами зачинилися двері, я нарешті розслаблено видихнула.

– Я так скучила, – промовила Аріна.

– Я теж, – видихнула я, і ми міцно обійнялися.

Слідом за мною до Аріни кинулася обійматися й Мілана. Раніше вони проводили разом багато часу – так уже вийшло, що я часто спихала доньку на сестру. За що мені тепер дуже соромно.

– Ходімо чай пити! У мене такий торт смачний є, – потягнула нас на кухню Аріна.

Невдовзі перед нами вже стояли чашки з чаєм і торт, на кожному шматочку якого красувалася вишенька. Мілана мовчки й з апетитом уплітала частування, а ми з Аріною переглядалися, не знаючи, з чого почати.

– Ну, як ти? – усміхнулася я. – Усе добре?

– Так, усе чудово, – занадто різко кивнула вона. – А в тебе?

– І в мене.

Боже, ми ніби розучилися розмовляти. Раніше ми одразу вивалювали одна на одну всі новини, а зараз перші хвилини давалися з трудом. Але поступово лід танув.

– Як робота, до речі? – запитала Аріна. – Не очікувала, що ти погодишся повернутися до Павла.

– Ну а що залишається? – знизала я плечима. – Такої зарплати в школі мені точно не бачити. Та й пів дня вільні, а бос... чудовий.

– Ага! – встряла Мілана з набитим ротом. – Він нас і в торговий центр повезе, і на шашлики!

– Тобто тобі там подобається? – поцікавилася Аріна.

– Звісно! У мене там Дарина й Ніка.

У цей момент у дверному прорізі з'явилася кішка М’ята. За секунду пролунав задоволений вереск Мілани – донька схопилася з-за столу й кинулася за кішкою. М’ята невдоволено спробувала втекти, але Мілана встигла згребти її в обійми. Ми з Аріною залишилися на кухні удвох.

– Рада, що в Мілани все добре, – видихнула сестра. – Переживала, як ви адаптуєтеся в чужому будинку.

– Ти не уявляєш, як їй там подобається, – відповіла я. – І з Павлом вони одразу знайшли спільну мову.

Аріна багатозначно кивнула, ніби натякаючи на щось більше. Раніше я жартувала з цього приводу, аби тільки не виглядати в їхніх очах кинутою й ображеною. Але зараз раптом задумалася... А що, якщо між мною та Павлом дійсно щось можливо? Його вчорашні дотики й турбота явно не були випадковими.

З думок мене вивели кроки в коридорі. Я обернулася й завмерла: на порозі кухні стояв Мирон. На мить я розгубилася, не очікуючи зустріти колишнього прямо зараз.