Розділ 17

Я залетіла до своєї кімнати, жбурнула толстовку на ліжко й вивудила з шафи вільну футболку. Прохолода в будинку миттєво випарувалася – навпаки, усе тіло палало.

І справа була далеко не тільки в опіку... Боже, та що це взагалі зараз було?! Спочатку Павло приклав свої крижані долоні до мого живота, а потім дбайливо втирав мазь і дув на гарячу шкіру.

Може, він і мене сприймає як ще одну дитину? Своїх доньок він цілком міг би так няньчити й оберігати, але я ж доросла людина, мені двадцять шість! Я в змозі подбати про себе сама... хоча в ту секунду я в цьому сильно сумнівалася. Ось і він, схоже, вирішив підстрахувати.

Швидко перевдягнувшись, я спустилася на кухню. Звідти вже долинали дзвінкі дитячі голоси: Павло встиг покликати дівчат. Я нерішуче переступила поріг. Усі вже сиділи за столом і, здається, чекали тільки на мене.

– Ой, мама! – викрикнула Мілана. – А ми тут якраз сперечалися, хто по сметану піде. Подаси?

Я насупилася, не зовсім розуміючи суть їхньої суперечки, а потім перехопила веселий погляд Павла. Подумала, що вони знову щось замишляють, але просто підійшла до холодильника, дістала банку й поставила її на стіл. Дівчата переможно переглянулися.

– Ну от, нікому навіть іти не довелося, – захихотіла Ніка, відправляючи вареник до рота. – Як же смачно... А коли ви будете вчити нас готувати такі ж?

Павло в цей момент якраз зробив ковток і від несподіванки поперхнувся, зайшовшись кашлем.

Я опустилася на стілець поруч із ним і вже потягнулася було поплескати його по спині, але він впорався сам. Ми переглянулися з неприхованим жахом: обоє, здається, у деталях уявили, на що перетвориться кухня, якщо ці кулінари візьмуться за вареники. Ми ще від сирників не відійшли.

– Тату, а що ми на вихідних робити будемо? – раптом поцікавилася Дарина, розмазуючи сметану по тарілці.

Павло забігав очима, ніби намагався згадати, чи не встиг він їм уже щось пообіцяти, а потім мовив:

– А чого б вам хотілося? Можемо з’їздити в торговий центр, усі разом. Або влаштуємо домашні посиденьки.

– Усе й одразу! – встряла Ніка, радісно заплескавши в долоні й миттєво забувши про їжу. – А ще ми хочемо шашлик.

Павло засміявся:

– І як ви собі це уявляєте? Зима ж на вулиці.

– Ну то й що, – не здавалася Дарина. – Це взагалі не перешкода. У нас же дрова є.

Я тихесенько жувала, з посмішкою вслухаючись у їхню перепалку. Але дівчат було вже не зупинити. Мало того що вони вибили в батька поїздку до торгового центру із гарантованими покупками, так ще й наполягли на зимовому пікніку. Ідея здавалася сумнівною, але звучала затишно.

– Ну ти згадай, як круто було минулого разу! – переконувала Ніка. – Ми в сніжки грали, і цього разу теж будемо. А ви поки за м’ясом простежите.

Павло знову не стримав посмішку:

– Думаєш, нам прямо в кайф було стежити за тим м’ясом? Нам узагалі-то холодно було.

– Ну одягнетеся тепліше, – видала Мілана, продовжуючи енергійно працювати виделкою.

А Дарина діловито додала:

– Ну можете взяти із собою гарячу воду... ой, чи палаючу? Забула, як називається.

Ми з Павлом переглянулися, ледь стримуючи сміх. Здається, обоє чудово зрозуміли, про який «зігрівальний напій» казала старша. Оригінальний спосіб не замерзнути біля мангала.

Загалом, дівчата все вирішили за нас, а Павло навіть не став опиратися. Я зрозуміла, що на нас чекають неймовірно веселі вихідні.

Після вечері ми швидко прибрали: я мила посуд, а Павло допомагав прибирати зі столу. Потім усі розійшлися по кімнатах. Я знову вирушила до дівчаток – ми ввімкнули якийсь мультик, і я сама не помітила, як заснула в обіймах із Міланою на маленькому диванчику, поки решта спали у своїх ліжках.