Розділ 16

Павло

Додумалася ж перехопити гарячу каструлю звичайною толстовкою! Не дивно, що все так закінчилося.

Утім, я швидко відшукав в аптечці потрібну мазь – дівчата вічно десь здирали лікті або опікалися, тож я знав, який засіб від чого допомагає.

Схопивши тюбик, я поспіхом повернувся на кухню й на секунду завмер у дверях. Альбіна безпорадно притискала холодну пляшку до живота й розгублено дивилася перед собою. Мабуть, тільки зараз до неї дійшло, яку дурість вона вчинила.

Вона виглядала такою ніжною. Кілька пасом вибилися з акуратного хвоста, а на ній був тонкий мереживний ліфчик. Я чесно намагався дивитися куди завгодно, тільки не на її фігуру – господи, не вистачало ще, щоб організм видав зовсім уже недоречну реакцію! Потрібно було просто допомогти.

– Давай намажу, – запропонував я, підходячи ближче.

Альбіна збентежено забігала очима. Здається, вона хотіла відмовитися й уже відставила пляшку, але заперечити так і не наважилася. Я вирішив не втрачати часу: видавив трохи мазі на пальці, усівся перед нею на стілець і м'яко торкнувся шкіри.

– Боляче? – тихо запитав я.

– Так... трохи, – відгукнулася вона.

Я акуратно втирав мазь у палаючий слід на животі та ребрах, а потім злегка подув на опік. Альбіна трохи розслабилася, повністю довірившись моїм рукам. Ще крапля мазі, ще один прохолодний вдих... Час було відсторонятися, але, чорт забирай, мені не хотілося цього робити.

Мені подобалося торкатися її шкіри. У голові промайнула зовсім дика, божевільна думка – торкнутися її живота губами. Можливо, це в мені просто говорила самотність, але лякати дівчину я не мав права. Тому неохоче прибрав руки.

– Скоро має минути біль, – проговорив я. – Можеш одягатися, я сам далі дороблю.

– Так, дякую... – розгублено видихнула Альбіна, підхопила кофту, притиснула до грудей і вискочила з кухні.

Вона, мабуть, і не підозрювала, що я давно вдома – просто працював у себе в кабінеті, а потім вийшов перекусити.

Знайшов в одному з верхніх ящиків нормальні рушники, акуратно злив решту води й розклав вареники по тарілках. Думаю, нам варто повечеряти разом.

Піднявшись на другий поверх, я підійшов до дитячої й рефлекторно постукав. Завжди так робив – не тому, що їм було що приховувати, а просто щоб не лякати зайвий раз. Відчинивши двері, я зі здивуванням виявив, що вся трійця сидить за столом і щось старанно вчить.

– Ой, тату! – ахнула Ніка, розправляючи свій довгий зелений халат, і з ходу закинулася мені на шию.

На щастя, цього разу її руки були чистими. Я з посмішкою обійняв доньку, підняв і злегка крутнув у повітрі. Потім перевів погляд на Дарину – старша дивилася на мене з хитринкою.

– Ти якийсь загадковий, – примружилася вона.

Я й сам не знав, що на мене найшло, але донька виявилася занадто спостережливою. Здається, вона вже щось запідозрила – поки я сам боявся зізнатися собі в очевидному.

– Ви там вареників хотіли? Ходімо вечеряти, – покликав я.

– Ура-а-а! – підхопила Мілана, яка сиділа поруч із Дариною.

Дівчата чудово вміли доглядати одна за одною, їм навіть няня майже була не потрібна. Я лише порадів про себе, дивлячись, якими самостійними вони стають.