Розділ 15

Дні тут зазвичай проходили спокійно. Якщо, звісно, не брати до уваги ті моменти, коли дівчата влаштовували в будинку хаос. Але з ними все одно було весело.

Мілана цілими днями пропадала з Нікою та Дариною. До мене донька прибігала тільки ввечері – щаслива, замурзана й утомлена. Я лише раділа: раніше вона спілкувалася з однолітками тільки в садочку, а тепер у неї з'явилися справжні подружки прямо під боком.

Була вже сьома година вечора. Павла я за весь день і не бачила, а в дівчат тим часом з’явився черговий важливий запит.

– Ми хочемо вареників! – сказала Дарина, розправляючи косички.

На ній була довга футболка аж до самих колін – здається, вона відібрала її в когось зі старших двоюрідних братів, але головне, їй було зручно.

– Мені піти ліпити вареники? – уточнила я з дверного прорізу.

– Ні, – сказала Ніка. – У нас готові є, куховарка приносила. Їх треба просто закинути у воду, щоб вони зігрілися.

– Ну якщо у воду – впораюся.

Я глянула на годинник. Якраз ідеальний час для вечері. Дівчата знову уткнулися в конструктор, а я вирушила на кухню.

У морозилці дійсно знайшовся пухкий пакетик із домашніми варениками. Чудово. Я швиденько набрала каструлю, поставила її на плиту і, поки вода закипала, гортала телефон.

Написала мама. Хотіла дізнатися, як я тут, що роблю... Вона все ніяк не могла змиритися з нашою з Мироном історією. Вона ж марила нашим весіллям, мріяла про онуків і чекала, коли він зробить мені пропозицію.

А коли дізналася, що Мирон пішов до її другої доньки – влаштовувала такі істерики. Мені за той місяць найбільше дісталося, хоча я взагалі не хотіла нічого змінювати. Ну пішов і пішов. Яка різниця?

Останнім часом її наче трохи відпустило, але любила вона виїдати мені мозок. У нас були відносно нормальні стосунки, просто я звикла терпіти й не помічати очевидного, аби тільки уникнути конфліктів.

До Аріни мама ставилася більш холодно, і я лише нещодавно дізналася, чому... Але пообіцяла ніколи не зачіпати цю тему. Хоч і хотілося.

З боку, звісно, могло здатися, що у нас усе чудово, але з того часу, як у мене з’явилася донька, увага матері різко змістилася. Тепер вона завжди чекала не на мене, а на онучку. Я була скоріше як доповнення. Але головне, що у Мілани була бабуся і ми завжди могли розраховувати на допомогу. Хоч для мене це були не найприємніші моменти...

Вода нарешті закипіла. Я закинула вареники, прикрутила вогонь і іноді помішувала їх, щоб не злиплися. Коли вони спливли й дійшли до кондиції, я вирішила злити окріп.

Рушників під рукою не виявилося. Зате на мені була щільна толстовка – у будинку до вечора стало прохолодно, от я й натягнула її. Вирішивши використати тканину замість рушника, я обхопила каструлю, притисла кришку й почала зливати воду в раковину. У коридорі пролунали чиїсь кроки, але я не звернула уваги. Тканина почала відчутно нагріватися. Ще секунда, і якраз повністю зіллю воду.

І тут кришка зіскочила.

Струмінь окропу бризнув прямо мені на живіт.

– Чорт! – викрикнула я від різкого спалаху болю, миттєво зсунула каструлю в раковину й відскочила назад.

– Що сталося? – на кухню одразу влетів Павло.

Я його не помітила – виявляється, він уже якийсь час стояв у дверях. Від пекучого болю в очах з’явилися сльози, я ледь не заскиглила від власної криворукості.

– Тобі треба зняти її, – він у два кроки опинився поруч.

Сперечатися сил не було, та й він мав рацію: живіт і ребра пекло. Я миттєво стягнула толстовку й кинула її на стілець. Опустивши погляд, я побачила яскраву пляму на шкірі. Я залишилася в одному ліфчику та спортивних штанях, але в той момент сором відступив на задній план – усе перекривав тупий біль.

– Боляче? – тихо запитав Павло, вдивляючись в опік.

– Так... – затинаючись, видихнула я.

– Треба прикласти щось холодне, – мовив він і раптом приклав свої крижані долоні прямо до мого обпеченого живота.

Я навіть очі заплющила від дикого контрасту й спалаху полегшення. Руки в нього були просто обпікаюче-холодними!

– О-х-х, як добре... – зі стогоном видавила я.

Ми простояли так кілька секунд. Павло злегка змінював положення пальців, торкаючись гарячої шкіри тильним боком долонь. Я молилася про себе, щоб він не прибирав руки. Але вони занадто швидко нагрівалися від моєї шкіри.

І, чорт забирай, справа була далеко не тільки у фізичному полегшенні. Він торкався мого напівоголеного тіла. Я стояла перед ним в одному ліфчику, у напівтемряві кухні, відчуваючи його дихання зовсім поруч. Ситуація ставала дуже ніяковою.

Павло повільно відсторонився.

– Треба все-таки щось нормальне з холоду, – сказав він, відкрив холодильник і дістав півторалітрову пляшку мінералки.

Я одразу перехопила її й притиснула до живота, розслаблено видихнувши. Теж непогано. Хоча від його долонь ефект був... інший. Набагато приємніший.

– Я зараз принесу мазь від опіків, вона чудово знімає біль, – проговорив Павло, уникаючи прямого погляду. – Зачекай.