Розділ 12

Трохи відпочивши, я вирушила до дитячої. Дівчата знову захоплено дивилися якийсь мультик і паралельно збирали конструктор. Саме час трохи повчитися.

Втім, Дарина й сама була не проти – їй якраз потрібна була допомога з новою темою. А от молодші, яким школа поки тільки снилася, із задоволенням спостерігали за процесом, грали в «учительок» і відверто глузували з нас.

– Усе зрозуміло? – уточнювала я в Дарини, поки вона виводила цифри в зошиті.

– Усе зрозумі-і-іло! – на два голоси скривилися Мілана з Нікою.

– Ну-ну, зараз і до вас черга дійде. Подивлюся я, як вам буде все «зрозуміло», – жартівливо пригрозила я.

Дівчата миттєво прикрили роти долоньками, і ми з Дариною продовжили розбирати приклади. Молодші, втім, затихли ненадовго:

– Нічого, зате Дарина потім теж зможе грати в нашу вчительку! – розмірковувала Ніка.

Поки я пояснювала математику, Мілана тихесенько підкралася ближче й бочком забралася мені під руку. Це було так зворушливо. Я міцніше притиснула донечку до себе й продовжила читати умову задачі.

Слідом за нею притиснулася й Ніка. У результаті я сиділа в обіймах з обома дівчатками, поки Дарина захоплено вирішувала приклади. І, слід визнати, у неї чудово виходило.

Потім настала черга «навчання» для молодших. Тут уже Дарина блиснула своїми знаннями й трохи жартувала над тим, що малі ще майже нічого не вміють. Це лише підігріло азарт: Мілана з Нікою з усіх сил намагалися читати по складах і називали літери.

За заняттями непомітно минуло пару годин, і я добряче втомилася. Захотілося випити гарячого чаю. Залишивши дівчат за книжкою, я вийшла в коридор. Уже підходячи до кухні, я почула схвильовані голоси.

Чорт... Лариса.

Раніше колишня дружина Павла мене трохи напружувала, але я намагалася не звертати уваги – моїм роботодавцем була не вона. І зараз я мимоволі завмерла біля самих дверей. Рука вже тягнулася до дверної ручки, але я так і не наважилася її штовхнути: тон, яким вони розмовляли, змусив мене прислухатися.

– Слухай, – стримано казав Павло. – Якби ти справді прийшла до дівчат, ти б уже пішла до них у кімнату. А так ти просто мотаєш мені нерви.

– І це теж! – пирхнула Лариса. – Упевнена, ти вже нацькував дітей проти мене! Якщо вони дізнаються, що мама прийшла, навіть не вийдуть. Ти ж швидко знайшов мені заміну!

– Що ти верзеш? – невдоволено буркнув Павло.

– А що не так? Думаєш, я нічого не помічала? Як ти на цю Альбіну дивишся! Знову її покликав. Далеко у вас уже все зайшло? Я, виходить, більше не потрібна?!

Що вона взагалі каже?! Я остаточно розгубилася, але тікати не стала – цікавість перемогла.

– Слухай, це взагалі не твоя справа, – видихнув Павло. – Якщо хотіла поговорити з доньками, я можу їх покликати. Але ти зараз явно не в тому стані, щоб спілкуватися з дітьми. Пропоную зустрітися іншим разом, коли ти охолонеш.

– Ну, звісно! – пирхнула вона. – Я ж тепер зайва!

– Мені здавалося, це ми тобі давно стали не потрібні. Ти швидко знайшла мені заміну. От і йди до нього, – відрізав Павло. – Я не хочу більше це слухати. Ходімо, я тебе проводжу.

– Сама дійду! – огризнулася Лариса.

Я не встигла відскочити, як двері відкрилися й Лариса на повній швидкості налетіла прямо на мене. Вона аж скрикнула від несподіванки, та і я втратила дар мови.

– Ще б пак! – отруйно процідила вона, окинувши мене зневажливим поглядом, і ступила в передпокій.

Раніше, коли вона ще жила тут, ми нормально спілкувалися, я їй навіть подобалася. А зараз... що вона взагалі собі уявила?! Мені захотілося піти за нею й усе пояснити: між мною та Павлом нічого немає! Як вона взагалі могла таке подумати? Раптом ця дурість і стала причиною їхнього розриву?

Я вже зробила крок їй услід, бажаючи виправдатися, як із кухні вийшов Павло. Він м'яко перехопив мою руку, утримуючи на місці. Він ніби прочитав мої думки й вирішив не пускати. Я не стала опиратися. Вхідні двері гучно закрилися, кроки затихли, і тільки тоді він випустив мою долоню.

– Щось чула? – насупився він.

– Так... здається, так, – промовила я. – Слухайте, вона все неправильно зрозуміла! Я можу наздогнати її й усе пояснити! Та й узагалі, у чому справа?

– Не треба нічого пояснювати, – утомлено видихнув Павло й потер перенісся. – Яка різниця, що вона думає?

– Як це «яка різниця»? – здивувалася я. – Вона ж переконана, що ви зраджували їй зі мною! Але це ж маячня!

– Лариса просто шукає привід, – нервово посміхнувся він. – Зраджувала в нашому шлюбі тільки вона.

Я завмерла. Зраджувати такому чоловікові?! Це не вкладалося в моїй голові. Вголос я нічого сказати не встигла, але Павло, здається, сам відчував потребу виговоритися. Він кивнув у бік кухні:

– Хочеш поговорити?

– Хочу, – рішуче відповіла я.