Розділ 10

Павло

Невдовзі Альбіна повернулася зі шваброю та вологою ганчіркою. Я хоч і намагався разом із дівчатами смажити ці нещасні сирники й встиг від душі вимазати руки, все одно не втримався:

– Можу допомогти.

– Та не обов’язково, – усміхнулася вона, спритно протираючи ламінат. – Ви краще стежте, щоб нічого не підгоріло. Там якраз час нову порцію закидати.

Ми з дівчатами продовжили. Наче непогано виходило, хоч сирники трохи підгоріли, та й форма в них виходила специфічною – як, утім, і консистенція. Але ми були щиро впевнені, що все одно з’їмо.

– У нас якраз десь варення залишалося, – згадав я.

– Ура-а! – Ніка радісно заплескала в долоні, а потім оглянула мене. – Ой, тату, тобі, напевно, треба було перевдягнутися? Це ж твій робочий костюм.

Я лише посміхнувся. Не залишилося сил доводити, що вже пізно. Мені подобався цей момент, і зіпсований одяг був такою дрібницею. У мене цих костюмів ще повно.

– Та байдуже, – відмахнувся я й перехопив теплий погляд Альбіни.

Вона якраз закінчувала мити підлогу. Здається, їй самій було трохи незручно, що дівчата тупо не випустили мене з кухні. Зате було весело. Я із задоволенням спостерігав, як діти сміються, бешкетують і знову намагаються закидати одне одного борошном. І коли ця біла пилюка знову полетіла на свіжовимиту підлогу під ноги Альбіні, я не витримав. Начхати, що руки брудні, – я одразу ж підскочив до Ніки, підхопив її за талію й злегка підкинув угору.

– Так, ану не дуріти! – оголосив я, перехоплюючи її однією рукою, і почав лоскотати іншою.

Вона верещала, реготала й намагалася вирватися. З її долоньок на підлогу все ж висипалися залишки борошна, зате решту пачки вона перекинути не встигла.

– Ой, тату! – сміялася вона, ледь не плачучи від лоскоту. – Припини, ти мене ганьбиш.

Коли я нарешті відпустив її, вона перевела погляд на дівчат, які із захопленням спостерігали за нашою метушнею.

– Ой, як весело! – продовжувала реготати Ніка.

– Особливо тому, хто все це потім прибиратиме, – з посмішкою видихнув я.

Ніка з незворушним виглядом розправила шорти з футболкою й знову підійшла до столу. Я взяв лопатку й почав перевертати сирники. До цього часу Альбіна якраз закінчила прибирання й підійшла до нас контролювати процес.

– Усе правильно роблю? – уточнив я.

– Напевно, – зазначила вона. – Ось зараз і перевіримо.

– На вигляд вони просто жахливі, – з дитячою безпосередністю влізла Дарина.

Ми з Альбіною переглянулися з посмішкою, але коментувати не стали. Здається, моя старша донька іноді була занадто прямолінійною. Але з іншого боку, вона завжди казала те, що думає, – хотів я того чи ні. Зрештою, це навіть хороша якість.

Спільними зусиллями ми нарешті посмажили всю партію.

– Ставлю чайник, – оголосила Альбіна, тягнучись до вимикача.

– Піду, мабуть, перевдягнуся, – сказав я, оглянувши свої забруднені штани.

– Ой, тату, ти поки дійдеш, у тебе зі штанів усе борошно сипатиметься, – зауважила Дарина.

– Ага! – кивала Ніка. – Ти можеш їх прямо тут зняти й так піти.

Альбіна від таких дитячих пропозицій навіть розгубилася. Вдома я, звісно, міг ходити в чому завгодно, але точно не тоді, коли в кімнаті перебуває няня дівчат.

– Я все-таки піду перевдягнуся, – сміючись, оголосив я й швидкими кроками вийшов з кухні.