Розділ 7

– Ніко, доїдай і ходімо, – квапила я молодшу, яка без ентузіазму розмазувала по тарілці кашу з ягодами.

– У мене ще шлунок не прокинувся, – зазначила вона.

– На дієті вона, – розреготалася Дарина.

Старша вже встигла поснідати й тепер сиділа переді мною на стільці, поки я заплітала їй два колоски. Перший вийшов трохи кривим, тому довелося переплітати – цього разу коси вийшли охайними й рівними. Мілана сиділа поруч і заворожено спостерігала за процесом: вона була наступною в черзі.

Ранок видався суцільним хаосом. Дівчата вирішили випробувати мої нерви на міцність, але запасу терпіння в мене вистачало, тому я на все реагувала абсолютно спокійно.

Учора ми випадково захопилися переглядом мультфільму й лягли спати дуже пізно. Прокинулися о сьомій – здається, не виспалися всі, але дітей потрібно було вчасно доставити до школи та садочка.

Узагалі, Ніка ходила в сад періодами: якийсь час сиділа вдома зі мною, але в підсумку Павло вирішив, що дітям потрібно більше спілкування, і я була тільки за. Із садочка вони зазвичай поверталися натхненними й могли годинами перебивати одна одну, розповідаючи, хто й що там витворяв.

Нарешті я заплела всіх трьох. Ніка кашу так і не доїла, але хоча б допила чай, після чого ми почали збиратися. Одягалися дівчата самі, мені залишалося лише контролювати процес. Бо то одного разу Ніка надумала піти в садочок у відвертій сукні своєї матері. Не знаю, де вона її відкопала, але сміялися ми потім довго. Тож відтоді я працювала ще і їхнім особистим стилістом.

Дівчата швидко одяглися, я накинула светр із джинсами, і ми вийшли у двір, де за воротами вже чекала машина. Стояв кінець січня. На вулиці було прохолодно, сніг валив пластівцями – погода казкова, так і кортіло почати дуріти.

Діти, власне, так і зробили: поки ми йшли до воріт, вони встигли повалятися в кучугурах і закидати одна одну сніжками – а заодно й мене. Хотілося відповісти тим самим, але я з усіх сил трималася: я ж доросла! Принаймні не цього разу.

Нарешті ми вийшли за ворота й усілися в салон.

– Доброго ранку, – видихнув шофер Олег, з яким я вже пару разів їздила.

– І вам доброго, – усміхнулася я.

Дівчата влаштувалися на задньому сидінні, я сіла попереду. Спочатку ми закинули Дарину до школи, а потім повезли молодших у садочок. Я здала Мілану й Ніку вихователям, вислухала пару стандартних організаційних моментів і з чистою совістю вирушила назад.

Машину я відпустила – захотілося пройтися пішки, добре, що йти до будинку було хвилин двадцять. Сніг посилювався, а повітря було таким свіжим і приємним, що прогулянка принесла справжнє задоволення.

Повернувшись у будинок, я скинула пальто, перевдяглася у звичний домашній одяг, і в цей момент телефон у кишені завібрував. На екрані висвітилося ім'я сестри.

Серце миттєво забилося частіше. Ми з Аріною майже не спілкувалися після того випадку. Хоча я сама підштовхнула її до свого колишнього. Мирон у якийсь момент чесно зізнався, що розлюбив мене. На цьому все й закінчилося.

Я й сама чудово бачила хімію, що спалахнула між ними – складно було не помітити. Не знаю, як би все склалося далі, якби я не дала їм зрозуміти, що все в порядку і я не проти їхніх стосунків. Аріні, напевно, досі було страшенно ніяково за цю ситуацію, але я справді давно все відпустила.

Я розблокувала екран і прочитала повідомлення:

«Привіт! Чула, ти повернулася в місто. Я скучила. Коли побачимося?»

Я мимоволі усміхнулася. Я ж теж скучила. Раніше ми з Аріною були дуже близькі, і той факт, що ми не поділили хлопця, не мав перекреслити наші стосунки. Перевівши подих, я набрала відповідь:

«Так, уже в місті. Теж буду рада зустрітися»

«Чудово» – тут же прилетіла відповідь. «Днями вийде?»

«Давай днями» – надрукувала я. «Часу в мене зараз не так багато, але перетнутися зможемо. Мілану брати із собою?»

«Звісно, бери» – відгукнулася Аріна. «Я за нею теж скучила».

«Ось і домовилися».