Розділ 6

Павло

Я гучно видихнув. У глибині душі розумів, що в її словах є правда: я дійсно приділяв дітям занадто мало часу. Але, чорт забирай, кинути роботу просто зараз я не міг.

Здається, останні кілька років я тільки й жив надією на те, що ось дороблю черговий проєкт – і нарешті зможу нормально побути з родиною. Доньки, схоже, уже змирилися з тим, що бачать тата не так часто, але я дуже сподівався, що одного дня все зміниться.

– Я тебе почув, – спокійно відповів я. – Але дівчата залишаться зі мною. А ти можеш і далі будувати своє життя так, як тобі хочеться.

– А ти, виходить, не будеш? – отруйно посміхнулася вона.

– У мене на це немає часу. Робота, сама розумієш.

– Та тобі й ходити далеко не треба, – фиркнула Лариса. – Ти ж знову притягнув цю Альбіну! А я думала, ви з нею давно попрощалися.

– Вона чудово виконує свої обов'язки, я не збирався від неї відмовлятися.

– І де саме вона чудово виконує свої обов’язки? – із сарказмом перебила вона. – У дитячій чи все-таки у твоєму ліжку?

– Іди геть, – відрізав я, відчуваючи, як усередині закипає роздратування. – У мене немає ні часу, ні бажання сваритися з тобою. Двері там.

– А що не так? – гаркнула Лариса. – Думаєш, я нічого не помічала?

Я лише гмикнув. Упевнений, вона точно нічого не помічала – просто тому, що помічати було нічого. Я й сам ні про що таке не думав, мені банально було не до того.

І зараз найменше хотілося влазити в ці розбірки. Було огидно слухати, якої колишня думки про мене та Альбіну. Вона – занадто світла й хороша людина, щоб бруднити її ім'я подібними підозрами. Але доводити колишній дружині я нічого не збирався – просто мріяв, щоб вона якнайшвидше пішла.

– Ну от, ти навіть не заперечуєш! – переможно махнула рукою Лариса.

Тут я вже не втримав іронічної посмішки.

– Обожнюю, коли ти бісишся, – усміхнувся я. – Усе, йди. Ми з тобою вже давно все вирішили. Захочеш побачитися з дівчатами – попередь заздалегідь. Якщо вони будуть не проти, я заперечувати не стану. А зараз – на вихід.

– Ну й пішов ти! – видихнула вона й нарешті вискочила за двері, гучно гримнувши ними на прощання.

Тільки коли кроки в коридорі стихли, я зміг розслаблено перевести подих. Тепер можна було зі спокійною душею піти поснідати. Але з голови ніяк не виходила Альбіна.

Чорт... Я ж давав собі слово взагалі про це не думати! Але божевільна колишня своїми нападами ніби сама дала волю моїм фантазіям. Звісно, я й раніше помічав, що Альбіна – дуже мила, приваблива та щира дівчина. З нею завжди було неймовірно легко й приємно спілкуватися.

Але я з усіх сил намагався тримати дистанцію. Ми й бачилися не так часто: я вічно на об'єктах, вона – з дітьми. Я намагався не втручатися й вважав, що чиню правильно.

А тепер ситуація повернулася так, що ми живемо під одним дахом. І я, здається, справді почав думати зайве. Я чудово розумів, що це недоречно й що вона бачить у мені виключно роботодавця... Але позбутися цих думок я вже не міг.