Розділ 5

Павло

Я прокинувся о шостій ранку з важкою головою та відчуттям, що геть не виспався. Сьогодні я поспішав на роботу, тому швидко випив кави, зібрався, викотив авто з гаража й поїхав. Дівчата мали прокинутися зовсім скоро, але я не став їх будити – повністю довіряв Альбіні.

Коли вона вперше заговорила про те, що, швидше за все, більше не зможе в мене працювати, це стало для мене справжнім шоком. Особливо в той момент, коли я чітко усвідомлював: усе стрімко летить до розлучення.

А потім Альбіна несподівано погодилася залишитися – і це стало, мабуть, найкращою новиною за останній час. Дівчата її полюбили, та й сама вона вміла знаходити підхід до дітей.

Я, звісно, розумів, що не маю права перевантажувати її понад міру – у неї ж своє життя, донечка, якій теж потрібна увага. Я навіть хотів запропонувати їй брати дівчинку із собою на роботу, але все не наважувався. Натомість тепер, коли вони переїхали, я був абсолютно спокійний за своїх доньок.

На роботі в той час був повний завал. Наша будівельна компанія вела одразу кілька великих об'єктів: через мої руки проходили тонни документів, тож вільного часу не залишалося взагалі.

Приїхавши в офіс, я одразу включився в процес – треба було закрити вчорашні хвости й затвердити пару важливих проєктів, поки сусідній відділ готував свіжі креслення.

Кілька годин пролетіли непомітно. Коли в животі зрадницьки забурчало, я вирішив, що час зробити перерву на сніданок, і вже збирався спуститися до найближчої кав'ярні. У цей момент двері мого кабінету різко відкрилися, а на порозі з'явилася Лариса.

Моя колишня дружина була схожа на стихійне лихо: у дорогому пальті, з бездоганно накрученими світлими локонами та диким поглядом. Вона з порогу почала з головного:

– Що за копійки ти мені залишив?!

– Що заслужила, те й отримала, – сухо гмикнув я. – У чому проблема? У тебе є своя квартира й манікюрний салон. На життя вистачить.

– Ти бачив ці цифри в банку? – перейшла на ультразвук Лариса.

– Нічого, заробиш.

Вона роздратовано пихтіла, нервово міряючи кабінет кроками з кутка в куток, а потім різко зупинилася й втупилася в мене:

– І взагалі, я забираю дівчат собі.

– Ні, – відрізав я. – Дітям потрібна нормальна сім'я або бодай стабільність. А не твої нескінченні стрибки по нових залицяльниках.

– Я їхня мати! – верещала вона.

У мене аж щелепу звело від напруги. Вступати з нею в перепалку не хотілося, але Лариса, здається, твердо намірилася знайти привід зробити винним мене й повісити на мене весь тягар нашого розриву.

– Я, на відміну від тебе, на стороні ні з ким не спав, – стомлено видихнув я. – А ти переспала з моїм конкурентом. Тож хай він тепер і вирішує всі твої проблеми. Я до цього більше стосунку не маю.

– Це було давно й взагалі неправда... – Лариса ледь не задихалася від обурення, але одразу спробувала переграти: –  І взагалі, ти схиблений на своїй роботі! Якби ти приділяв мені та дівчатам бодай трохи уваги, нічого цього б не сталося!