Розділ 4

– З усім розібралися? – уточнив Павло.

– Так, дякую, – посміхнулася я. – Тут круто. У сенсі, Мілані теж неймовірно подобається.

– Я так і зрозумів. Аж сюди чути, наскільки подобається, – гмикнув він і поліз у шафку. – Тобі який чай?

– Та я й сама можу зробити, – я поривалася піднятися з-за столу.

– Мені не складно, кажи.

– Ну гаразд. Полуничний, якщо є, – мовила я й знову сіла. – Отже, які мої основні завдання? Я так розумію, тепер дещо зміниться, раз моя присутність потрібна цілодобово?

Павло відповів не одразу. Спочатку він заварив чай, дістав вазочку з печивом і цукерками, розставив усе на столі й тільки потім сів навпроти.

– Так, – почав він. – Раніше хоч іноді моя колишня дружина могла доглянути за дітьми, а зараз усе на мені. Тобто на тобі. Не знаю, може, з часом я стану менше працювати, але поки взагалі не виходить – там черговий великий проєкт горить. Та дівчата й самі справляються. Тобі просто потрібно буде відвозити їх до школи та садочка, забирати, а в проміжках день вважай повністю вільний.

– Ну це не складно, – знизала плечима я, зробивши ковток гарячого чаю.

– Машина приїжджатиме до будинку, я дам тобі контакти водія, – продовжував Павло. – Раніше цим часто займалася Лариса... – він трохи скривився, вимовивши ім'я колишньої дружини. – Ну або водій. Зараз він так само приїжджатиме, але тобі потрібно їздити з ними, щоб усі були під наглядом. Привозиш їх, повертаєшся – і до обіду вільна.

Я кивала, уважно слухаючи. Мілана з Нікою ходили до одного й того ж садочка, щоправда, у різні групи, хоч і були однолітками. Отже, завдання нескладне: забрати всіх у трохи різний час, привезти додому й далі просто наглядати.

Мені дійсно подобалася ця робота – і раніше, і зараз. Хай обов'язків додалося, але я щиро любила дітей. Свого часу я навіть мріяла стати вчителькою початкових класів, просто відклала цю ідею на потім.

До того ж Ніка нещодавно загорілася навчитися читати – знала літери, але складала їх із трудом. Мілана теж усе швидко схоплювала й трохи читала. Їм обом потрібна була практика, і я вирішила, що ми цілком зможемо пограти в школу вдома.

Та й у Дарини треба буде регулярно перевіряти уроки – у батька на це зовсім немає часу. Мене це анітрохи не лякало, радше навпаки.

Ми спокійно допили чай, побалакали про всякі дрібниці й розійшлися по кімнатах. Павло мав утомлений і трохи розгублений вигляд – мабуть, сам не очікував, що його життя поверне в такий бік.

Цікаво, чому вони все-таки розлучилися? Запитувати я не стала: лізти в чужі справи не хотілося, хоча стосунки в нас завжди були довірливими. Захоче – сам розповість.

Потім я вирішила провідати дівчат. Зазирнувши до них, помітила, що вся трійця з головою поринула в перегляд мультика по телевізору, розвалившись на одному ліжку

– Мамо, не заважай! – одразу подала голос Мілана. І додала: – Або просто лягай поруч.

Я лише посміхнулася. Вони тулилися всі разом, хоча в дитячій стояли два досить широкі ліжка, шафа та гардеробна. Місця дійсно вистачало із запасом, і тепер я розуміла, чому вони так загорілися ідеєю перетягнути сюди ліжко Мілани. Але поспішати не варто було – ще набриднуть одна одній. А якщо посваряться, це буде катастрофа.

У кімнаті вже панував легкий хаос: на килимі валялися іграшки та крихти від печива. Я вирішила, що приберу все вранці, коли дівчата будуть не вдома.

А поки що опустилася на м'який килим і теж втупилася очима в екран. Треба ж бути в курсі, чим живуть діти, щоб говорити з ними однією мовою – тим паче їх явно заворожив цей дивний мультик про балакучі машинки.