Глава 1

За декілька місяців до початку історії

Катерина ненавиділа ранки.

Особливо ті ранки, які починалися о шостій після того, як ти повернулася додому далеко за північ.

Вона засиділася на роботі не тому, що хотіла.

Просто її зміна закінчувалася пізніше, ніж мала, а потім ще потрібно було закрити острівець, прибрати все після зміни й чекати, поки адміністратор нарешті з'явиться зі своїми ключами.

Коли дівчина вийшла з торгового центру, місто вже давно жило своїм нічним життям. Коли дісталася додому — воно майже закінчувалося.

Вона спала кілька годин. А потім задзвонив будильник. І в ту мить Катя серйозно задумалася над тим, щоб просто не вставати. Ніколи. Залишитися в ліжку. Померти тут. Нехай її знайдуть через кілька років.

Але потім вона згадала, скільки коштує пропущена пара. І підвелася. До університету вона бігла. Саме бігла. З недопитою кавою в одній руці й сумкою, яка постійно зісковзувала з плеча.

Коли Катерина нарешті влетіла до корпусу, вона вже знала дві речі.

Перша — вона запізнилася.

Друга — викладач її вб'є.

— Чудово, — пробурмотіла вона, дивлячись на двері аудиторії.

Дівчина поправила волосся. Безглузда спроба. Зробила глибокий вдих. І відчинила двері. Усі голови одночасно повернулися в її бік. Катерина вже ненавиділа цей момент. Але найбільше вона ненавиділа чоловіка, який стояв перед дошкою. Викладач повільно подивився на годинник. Потім на неї.

— Пані Білецька.

— Добрий ранок.

— Для вас він, очевидно, почався значно пізніше.

Кілька людей тихо засміялися. Катерина стиснула ручку сумки.

— Перепрошую. Затримав транспорт.

— Звичайно.

Його голос був настільки спокійним, що це вже саме по собі звучало як образа.

— Проходьте. Якщо вам ще взагалі цікаво отримати освіту.

Вона мовчки пішла на своє місце. Але на цьому він не зупинився.

— Пані Білецька.

Катерина повільно обернулася.

— Так?

— Наступного разу, можливо, варто лягати спати раніше.

У класі знову пролунали тихі голоси. Вона стиснула щелепу.

— Обов'язково врахую вашу пораду.

Викладач усміхнувся.

— Сподіваюся.

Катерина сіла.

І протягом наступних сорока хвилин намагалася не заснути, не вдарити викладача ручкою і не згадувати, що в неї ще цілий день попереду. На жаль, їй не вдалося тільки одне. Вона все ще пам'ятала, що попереду цілий день. На перерву Катерина вийшла першою. Їй була потрібна кава. Ще одна. Хоча після третьої за день її серце, можливо, вже могло самостійно бігти марафон.

Вона стояла біля автомата, намагаючись зрозуміти, чи є в неї достатньо грошей на каву, коли почула за спиною знайомий голос.

— Білецька.

Катерина навіть не обернулася.

— Соколовський.

— Ти завжди так радієш, коли мене бачиш?

— Ні. Іноді я втомлена.

— А сьогодні?

— Сьогодні особливо.

Матвій став поруч. Занадто поруч, як завжди. Вона відчула його погляд. І вже знала, що зараз буде щось, що її роздратує.

— Ти виглядаєш жахливо.

Катя повільно повернула голову.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Справді? А я вже хотіла розплакатися від щастя.

Матвій усміхнувся. У руках він тримав пляшку води. Виглядав так, ніби щойно повернувся з реклами спортивного одягу.

Свіжий.

Виспаний.

Нестерпний.

Катерина ненавиділа його ще сильніше.

— Скільки ти вже випила кави?

Вона натиснула кнопку на автоматі.

— Не рахувала.

— Тобі варто.

— Чому?

— Просто цікаво, чи в твоїх венах ще залишилася кров, чи там уже один американо.

Дівчина мовчала. У звичайний день вона б відповіла. Можливо, навіть засміялася. Але сьогодні не було звичайного дня.

— Ти закінчив?

Матвій подивився на неї. Його усмішка трохи змінилася.

— Що?

— Я питаю, ти закінчив?

— Та я просто пожартував.

— Вітаю. Невдало.

Він тихо хмикнув.

— Ти образилася?

Ось воно. Остання крапля. Катерина повільно повернулася до нього.

— Ні, Матвію.

Він дивився на неї з легкою усмішкою. Ще не розуміючи. Ще не знаючи, що зараз усе піде зовсім не так.

— Просто думаю, як людина може бути настільки впевнена в собі, коли в неї так мало підстав.

Усмішка зникла. Навколо них ніби стало тихіше.

— Серйозно?

— Ти перший почав.

— Я пожартував.

— А я відповіла.

— Це була відповідь?

Катерина забрала стакан із автомата.

— Ні. Це був початок.

Матвій зробив крок ближче.

— Знаєш, Білецька, я іноді справді не розумію, як із тобою взагалі люди спілкуються.

Вона посміхнулася. Без радості.

— Дуже просто. Вони не починають розмову з того, що лізуть не у свої справи.

— Я запитав про каву.

— А потім почав розповідати, як я виглядаю.

— Ти справді виглядаєш жахливо.

— А ти справді поводишся як ідіот.

— Дякую.

— Це не комплімент.

Його погляд змінився. І цього разу Катерина зрозуміла — він уже теж починає злитися.

— Ти завжди така, чи це тільки сьогодні?

— А ти завжди такий, чи це теж тільки сьогодні?

— Я хоча б не кидаюся на людей без причини.

Катерина тихо засміялася.

— Без причини?

— Так.

— Ти справді зараз стоїш переді мною і робиш вигляд, що нічого не сказав?

— Я сказав, що ти виглядаєш втомленою.

— Ні. Ти сказав, що я виглядаю жахливо.

— Боже, Катю, це жарт.

— Тоді наступного разу спробуй бути смішним.

Матвій замовк. На кілька секунд. І Катерина зрозуміла, що він починає злитися, також за їх невеличкою перепалкою починає спостерігати все більше народу, та всі хто проходять головним коридором, по трохи зупиняються, щоб послухати та подивитися, з ким сьогодні спілкується зірка університету. Потрібно зупинитися та ігнорувати. Але зупинятися вже не хотілося. Вона була втомлена. Зла.

І їй раптом стало абсолютно байдуже.

— Знаєш, у чому твоя проблема?