Розділ 36

Агата

Небо тієї ночі й справді було зоряним. Але милувалася я ним недовго...

Коли ми неквапливо їхали назад, Віктор тримав свою гарячу долоню на моєму стегні, а я, відкинувшись на спинку сидіння, милувалася ним, згадуючи те, що між нами щойно сталося...

Божевілля.

Ніжне. Зухвале. Неймовірне.

Я почувалася дівчиною, яку красень-старшокласник везе додому на батьковій машині. Дівчиною, яка займалася забороненими пустощами і яка за п’ять хвилин ховатиме від мами очі...

А я вже й не сподівалася, що колись у житті знову відчую щось подібне. Подібне і водночас зовсім не схоже. Щось глибше. Інтимніше. Незбагненне і невимовне.

У понеділок у Віктора мала відбутися підсумкова рада щодо моєї ділянки і нашої угоди. Якщо сторони більше не матимуть претензій, то ми підпишемо перший пакет документів. Уранці понеділка мені якраз зателефонував Федір і повідомив, що лазівок у поточному тексті договору він не виявив і що умови, прописані там, справді є найкращими в моєму становищі.

Я була рада це чути, звісно. Але й не рада теж.

Боялася, що після підписання ми бачитимемося з Віктором рідше. Що невдовзі все закінчиться і забудеться. Ним, звісно. Я такого вже ніколи не забуду...

Я думала, Горовий зателефонує в понеділок увечері, щоб повідомити про результати, але телефон уперто мовчав. У месенджері Віктор теж не з’являвся з четвертої години вечора. Я вирішила, що нарада могла затягнутися або Горовий просто втомився, а тому й сама телефонувати не стала.

Віктор зателефонував наступного дня, але про договір — ані слова. Лише запросив приїхати до нього в середу. З ночівлею.

Цього разу я погодилася.

Як і минулого разу, ми разом повечеряли й прийняли душ. Кохалися. А потім розмовляли майже всю ніч, перериваючись лише на поцілунки. Про раду Горовий, як і раніше, не згадував, а я й не намагалася витягнути з нього інформацію. Віктор здавався задумливим і втомленим, і я підозрювала, що причина цього — його робота. А тому вирішила його трохи відволікти.

— Розкажи про своє життя... Дружину, дітей. Батьків, дитинство, — попросила я, переплітаючи наші пальці.

— Бачу, ти налаштована на довгу розмову, — пожартував Віктор, але я знала, що він просто збирається з думками.

— Дуже довгу.

— Не знаю, з чого почати, якщо чесно...

Горовий замовк. Я теж мовчала. Мені було не так важливо, що саме він розповість. Просто хотіла дізнатися його трохи ближче.

— Розкажи про батьків.

— Мій батько, Ігор Родіонович Горовий, походив із робітничої сім’ї, був наймолодшою, тринадцятою за рахунком дитиною. Він усе життя пропрацював міліціонером. Займався справами неповнолітніх. Помер дванадцять років тому. З матір’ю, Ніною Власівною Воронцовою, вони познайомилися на дискотеці: батько там чергував із напарником, а мама прийшла танцювати з подругами. На честь мами я назвав молодшу доньку.

— Скільки в тебе дітей?

— Троє. Син Іван і дві доньки — Неллі та Ніна. Їм двадцять чотири й двадцять два відповідно.

— Чим вони займаються?

— Іван — програміст. Неллі займається дизайном інтер’єрів. А Ніна скоро закінчить медичний. Стане педіатром.

— Чудово... — ледь усміхнувшись, відповіла я і продовжила ставити запитання. — А як ви познайомилися з дружиною?

— З Ольгою нас познайомили спільні друзі з університету. Нам було років по двадцять, і ми якось одразу зблизилися. Ваня швидко народився. — Віктор замовк на секунду. — Два роки до срібного весілля не дотягнули, — тихо всміхнувся він.

— Зрозуміло... —  Я лагідно провела пальцями по його високому лобу. — Розкажи щось із дитинства. Найяскравіший спогад.

— О, я яскраво пам’ятаю два випадки, — пожвавішав Віктор. — Обидва, до речі, залишили не надто приємні враження. Перший: літо, мені років шість, і за весь день я не їв нічого, крім кавуна. Дуже багато кавуна, — театрально повторив Горовий, натякаючи на наслідки, і я засміялася. — Другий: мені років десять, і батько дізнався, що я поцупив у нього й викурив сигарету. Увечері він прийшов до мене з цілою пачкою. І змусив усю її викурити. Усю я, звісно, не зміг. Десь після шостої побіг до туалету. Відтоді я ненавиджу кавуни.

— А сигарети?

— А з сигаретами це чомусь не спрацювало.

— Дивно, — хмикнула я.

— Так. Ну а ти? Що ти пам’ятаєш із дитинства?

Я замислилася.

— Головне враження, яке я пам’ятаю з дитинства, — це захоплення моментом. Чим би я не займалася — співом у курнику, збиранням сонечок із морквяного бадилля, викладанням мозаїки з уламків пляшок, загортанням камінців у фантики від цукерок, приготуванням супу з бруду, — я завжди була так занурена в процес, так зосереджена, що мені не потрібно було нічого. Ні їсти, ні пити, ні спати. Лише займатися тим, що було цікавим у цей момент. Такого захопленого занурення в теперішнє я більше ніколи не відчувала...

— Цікаві в тебе були заняття в дитинстві...

— О, це лише мала частина!

Ми тихенько засміялися, а потім замовкли. Мені здалося, що Віктор хотів сказати щось, але не наважувався. Та потім усе ж ризикнув:

— У тебе був хтось після чоловіка? Ну... крім Філіпа.

Спочатку я просто кивнула. Потім пояснила:

— Був один чоловік. Реабілітолог. Років вісім тому. Ми зустрічалися майже рік. Він навіть зробив мені пропозицію...

Повисла тиша, яку Віктор швидко порушив.

— Але?

— Але... — я сумно посміхнулася, злегка прикусивши губу й уникаючи дивитися в чоловічі очі. — Він хотів дитину.

— А ти?.. — тихо запитав Горовий після короткої паузи.

— Нізащо й ніколи. — Я легенько, але впевннено похитала головою. — Він, звісно, переконував мене, що за допомогою репродуктолога та генетика можна уникнути всіх ризиків, але... Я страшенно боялася, що дитина все одно народиться хворою...

Я нарешті підвела погляд. Віктор ніяк не прокоментував моє зізнання. Лише міцніше обійняв мене й змінив тему.