Розділ 35

Віктор

Після коридору ми прийняли душ, а потім перемістилися на кухню, оскільки кур’єр уже доставив їжу.

За вікнами повільно згасало вечірнє світло, забарвлюючи стіни кухні в м’які золотаві відтінки. Волосся Агати було злегка хвилястим від вологи. На ній була моя домашня футболка. Агата сиділа навпроти мене за столом, заправляючи вологе пасмо за вухо, а я ніяк не міг відвести погляд. Я дивився на неї, досі не вірячи, що у свої сорок вісім років відчуваю відчуття двадцятирічної давнини. Тільки ще приправлені якимось зовсім новим для мене інгредієнтом, який я досі не розкуштував.

Я замовив італійську кухню: лазанью, аранчіні та тірамісу на десерт. Було ще вино, але Агата відмовилася. Я теж не став.

— Я ж за кермом, — м’яко усміхнулася вона.

— Не хочеш залишитися? — не витримав я.

Знаю, що Агата має повертатися до доньки, що має дати відпочити матері. Але страшенно хотілося провести з нею вечір. Разом заснути. І разом прокинутися.

Як я й припускав, Агата похитала головою, ніби заздалегідь вибачаючись за відмову.

— Я хочу, Віть, — на її щоках з’явився рум’янець. — Можливо, колись залишуся. Але не сьогодні…

Я розуміюче кивнув. У глибині душі мені хотілося вмовити її ще раз. Але я чудово розумів причини її відмови й поважав їх.

Як компенсацію після вечері я вмовив Агату показати мені вбрання, яке вона купила. Білизну, звісно, теж. Заради неї, власне, усе й затівалося. Дефіле пройшло чудово, завершившись повним роздяганням на ліжку.

Ми лежали в обіймах, спостерігаючи, як сонце майже сіло. Кімната поступово занурювалася в напівтемряву. Останні промені ковзали по стінах, меблях і волоссю Агати, роблячи його вогненно-мідним.

— Напевно, мені вже час... — тихо озвалася Агата, але продовжувала нерухомо лежати, притискаючись спиною до моїх грудей і ніжно погладжуючи пальчиками моє передпліччя.

Я поцілував її в шию й прошепотів:

— Давай ще п’ять хвилин...

— Давай...

Я зарився носом у жіноче волосся й глибоко вдихнув його запах. Так хотілося продовжити цю мить. Мить тихих обіймів, умиротворення, розуміння без слів.

— Так добре... — раптом прошепотіла Агата за кілька секунд, сильніше стиснувши мою руку.

Я трохи підвівся, бажаючи побачити її обличчя.

По щоці Агати текла сльоза.

Усередині одразу все стиснулося від суперечливих почуттів: насолоди від того, що вона поруч — як жінка і як людина, — і неможливості змінити її долю, вилікувати доньку, стерти з пам’яті все погане, що їй довелося пережити.

У цю мить життя здавалося особливо несправедливим саме тому, що не всі проблеми можна вирішити грошима, зв’язками чи власним бажанням допомогти.

— І мені добре... — лише прошепотів я у відповідь, міцніше її обіймаючи.

Перед від’їздом Агата попросила забрати із собою мою футболку. І від цього простого прохання всередині мене все стиснулося від несподіваної й зворушливої ніжності. Дурниця, звісно, але думка про те, що вона хоче залишити в себе щось моє, чомусь тішила сильніше, ніж мала б, і дарувала відчуття, яке безпомилково можна було назвати щастям.

Біля торговельного центру ми з Агатою опинилися близько десятої вечора. Ніч була тиха й тепла. На парковці вже майже не залишилося машин. Десь удалині шуміла траса, а ліхтарі відкидали на асфальт довгі чорно-жовті тіні.

— Коли ми тепер побачимося? — заводячи двигун, запитала Агата, визираючи через вікно.

У цей момент мені хотілося говорити лише про особисте, лише про нас із нею, але, на жаль, я мав згадати й про справи.

— До п’ятниці буду зайнятий роботою, поїду на кілька днів на новий об’єкт у Львівську область. У суботу буде сімейна вечеря на честь дня народження сина... Неділя?

— Домовилися, — усміхнулася Агата й запитала. — Скільки твоєму синові?

— Двадцять сім.

— Дорослий хлопчик, — весело додала Агата, хоча очі її були сумними. Або втомленими. А може, і те й інше...

Я лише ствердно хмикнув і нахилився до неї для поцілунку.

— Тоді до неділі... — прошепотіла Агата й поцілувала першою.

Відрядження пройшло за планом і без форс-мажорів.

Сімейне свято в ресторані відбулося також без пригод. Ольга розповідала про свій бізнес, хвалилася, що відкрила ще один квітковий бутік. А потім натякнула, що в неї навіть з’явився кавалер. Я був радий за неї. Радий, що ми відпустили одне одного, але залишилися друзями. Я розповів Олі про Агату: про її життя, про Аріну й історію із землею. Поділитися особистим не встиг, бо син із нареченою раптом оголосили, що збираються одружитися й що весілля планують наступного року. Відволікшись на цю радісну новину, колишня дружина лише стримано відповіла мені:

— Шкода її, але всіх не врятуєш, Вітю, — і швидко переключилася на привітання Іванові.

Я, звісно, теж привітав майбутню сім'ю, але решту вечора просидів ніби в тумані. Ніяк не міг зрозуміти, як таке можливо: як на одній Землі, де всі ми живемо, можуть існувати ще кілька, зовсім різних і далеких одне від одного світів?

Є світ, сповнений удачі, добробуту й задоволення, у якому впевнено й безтурботно живе моя сім'я. І донедавна жив я сам.

А є світ Агати, яка щотижня, без перебільшення, стикається з новою проблемою.

Я сидів і думав: невже ми, люди, справді, нічого не вирішуємо у своєму житті, і багато що просто залежить від випадку? Від сукупності обставин? Невже від нас майже нічого не залежить?..

...

А в неділю, як і обіцяв, збирався їхати до Астаф’євих. У понеділок мало відбутися чергове і, як я сподівався, останнє засідання ради щодо справи Агати. Я знав, що розмова там вийде неприємною, а тому хотів провести з Агатою час саме напередодні. У спокої, без зайвих думок, без обговорення угоди.

Я приїхав до Громового вже під вечір, коли спека спала. Спершу ми з Агатою вивезли Арінку на прогулянку, давши можливість Зої Іванівні трохи відпочити. Потім усі разом повечеряли. А після приїхала Альбіна, і я запропонував Агаті поїхати на найближчу заправку по каву, а потім повернутися до того ставка, до якого ми їздили з нею на мопеді.