Розділ 31

Агата

Другу частину концерту Горовий, як би не намагався вдавати із себе серйозного й незворушного, теж поступово втягнувся. Спочатку просто кивав у такт музиці й усміхався, дивлячись на те, як ми з Альбіною горланимо пісні, а потім і сам почав тихенько підспівувати. Особливо на тих треках, які постійно крутили по радіо. У якийсь момент я навіть зловила себе на тому, що дивлюся на нього частіше, ніж на сцену, відверто милуючись ним.

Було щось неймовірно привабливе в тому, як такий стриманий і зібраний чоловік розслабляється. Як починає усміхатися ширше, ніж зазвичай. Як відбиває ритм пальцями по перилах. Як раптом зовсім по-хлопчачому підспівує приспіву.

І від цього всередині ставало тепло. А ще небезпечно. Бо я не розуміла, що зі мною відбувається. Чому я так реагувала на нього.

Альбіна сьогодні теж була в дикому захваті від Горового.

— Вікторе, та ти прихований фанат! — голосно сміялася вона між піснями.

— Дуже прихований, — цілком серйозним тоном відповідав Горовий, але усмішка одразу його видавала.

Потім була ще одна повільна пісня. Зворушлива, тягуча, із приглушеним світлом і тисячами ліхтариків над трибунами. Віктор ледь помітно подивився на мене, ніби збирався знову запросити, але я несподівано для самої себе поступилася танцем Альбіні.

— Потанцюйте, — хмикнула я. — А я в туалет.

Подруга спочатку підозріло примружилася, ніби намагалася розкусити мій план, а потім задоволено схопила Віктора за руку. Я тихо розсміялася й справді пішла, відчуваючи, що мені терміново потрібно трохи повітря й часу, щоб заспокоїтися.

Бо поруч із Віктором мене знову починало надто сильно вести. Причому в зовсім невідомому напрямку. І скільки б я не переконувала себе, що Горовий просто виконував доручене йому завдання, поєднуючи приємне з корисним, — сама собі не вірила.

Коли ж близько десятої вечора концерт закінчився, і ми втрьох разом із кількома тисячами людей повільно вилилися зі стадіону назовні, місто вже помітно охололо після денної спеки. У повітрі пахло вологою та наближенням дощу. Над дорогою висіли важкі темні хмари, а вітер ставав прохолоднішим із кожною хвилиною.

Люди навколо шуміли, обговорюючи концерт, машини сигналили, хтось просто на парковці продовжував співати пісні Монатіка.

Віктор запропонував нас підвезти, але я одразу заперечно похитала головою.

— Я на своїй машині. Треба її забрати. А ти можеш підвезти Альбіну.

Альбіна, звісно ж, одразу спробувала організувати якусь складну схему, щоб Віктор відвіз мене, а вона взяла мою машину й привезла її вранці. Але тоді постало питання, як вона потім поїде до себе. У підсумку подруга сама визнала, що мій варіант справді простіший і зручніший.

Ми виїхали зі стоянки майже одночасно. Машина Віктора їхала попереду, моя — слідом. Двірники ліниво розганяли дрібні дощові краплі по склу, а траса блищала у світлі ліхтарів і фар.

Іноді я ловила себе на тому, що надто уважно дивлюся на його машину. На червоні стоп-сигнали. На те, як він упевнено перебудовується. На те, як іноді трохи скидає швидкість, ніби перевіряючи, чи їду я слідом. І від цієї дурної турботи всередині ставало зовсім м’яко.

Потім дощ посилився. Краплі почали частіше барабанити по даху, а небо остаточно затягнуло темними хмарами і ніччю. Коли попереду показався поворот на Велику Балку, машина Віктора раптом блимнула поворотником і тричі коротко просигналила мені.

Я мимоволі усміхнулася. І просигналила у відповідь. Це було так по-дитячому і водночас так інтимно, що в мене защеміло десь під ребрами.

А потім його машина звернула. І я залишилася сама на мокрій нічній трасі. І разом із самотністю всередині несподівано з’явилося якесь колюче незадоволення.

Вечір був прекрасним. Майже ідеальним. Концерт, музика, танець із Віктором. Його руки на моїй талії, цей погляд... Але мені виявилося замало. Катастрофічно замало. Я раптом із болісною ясністю зрозуміла, що зовсім не хочу, щоб цей вечір закінчувався ось так. Просто роз’їхалися по домівках — і все. У якийсь момент я навіть серйозно подумала зателефонувати Горовому. Сказати щось ввічливе. Наприклад: «Доїхали?» або «Дякую за концерт».

Але вчасно зупинила себе. Не треба. Не треба мені в це лізти. Бо я вже надто глибоко загрузла в людині, з якою мене, по-хорошому, нічого не пов’язувало. І з якою ми будь-якої миті могли опинитися по різні боки барикад.

Коли я під’їхала до будинку, дощ уже лив по-справжньому. Сильний, густий, шумний. Він барабанив по даху машини, по шибках, по асфальту.

Я відчинила дверцята, але виходити не поспішала. Просто сиділа, слухаючи дощ і вдихаючи вологе прохолодне повітря. Від мокрої землі пахло літом, свіжістю й соковитою травою. Дощ завжди діяв на мене заспокійливо. Завжди допомагав упорядкувати думки.

Але не сьогодні. Сьогодні мене міг заспокоїти лише один чоловік... І від цього усвідомлення ставало страшно.

У будинку ще горіло світло. Отже, мама ще не спала, чекаючи на мене. Я посиділа в машині ще секунд двадцять, збираючись із думками, а потім усе ж вийшла під дощ і швидко забігла всередину.

Після душу, закутавшись у халат і підсушивши волосся рушником, я вмостилася поруч із мамою на дивані й почала розповідати про концерт. Мама слухала з усмішкою.

— Я давно тебе такою задоволеною не бачила, — тихо зауважила вона і додала. — Як в останні тижні.

Від цих слів у мене всередині щось болісно здригнулося.

Я нічого не відповіла, лише зазирнула в телефон, щоб перевірити повідомлення. Альбіна шість хвилин тому написала, що вже вдома. І чомусь саме після цього всередині знову дивно зашкрябало. Ніби чогось бракувало. Ніби вечір іще не закінчився. Я намагалася ігнорувати це дивне нав’язливе відчуття. І саме в цей момент у двері постукали.

Серце в мене підскочило так різко, що я буквально схопилася з дивана. Мені відчайдушно хотілося вірити, що це Віктор. Напевно, саме тому я рвонула в коридор так швидко, ніби від цього справді залежало моє життя.