Розділ 30

Агата

Мабуть, я мала б радіти тому, що завдяки Віктору змогла вибити для нас з Аріною практично ідеальні умови. Найкращі з усіх, на які взагалі можна було розраховувати в нашій ситуації. Якщо дивитися тверезо й без емоцій — я справді виграла від цього будівництва. За місяць або два у нас буде новий будинок, нормальні умови для Аріни, обладнання, про яке я раніше могла лише читати в інтернеті й відкладати до списку покупок, що називався «колись потім». У нас з’явиться необхідний комфорт. Те, що я роками намагалася дати доньці й ніяк не могла витягнути самотужки.

І все ж радості всередині чомусь не було. Точніше, вона була, але якась неповна. Ніби поверх неї лежав товстий шар смутку, який я ніяк не могла із себе струсити.

І я, звісно, чудово розуміла причину. Вона полягала в тому, що попереду на нас чекала остання неділя по-справжньому тісного спілкування з Горовим. Останній тиждень, коли між нами ще існуватиме ця дивна суміш розмов, поглядів, напруги й чогось особистого, що ми обоє старанно не називали вголос.

А потім усе закінчиться. Віктор повернеться до свого звичного життя. Я — до свого. І все, що сталося між нами, залишиться просто коротким епізодом. Красивим, яскравим, дуже емоційним... але тимчасовим.

Іноді мені навіть ставало смішно від самої себе. Від того, що я, доросла жінка, мати особливої дитини, якимось чином примудрилася почати мріяти, як дівчинка, перед якою чистий і вільний горизонт, а не... моє життя. Яка шукала прихований сенс у чоловічому погляді. Раділа повідомленням. Запам’ятовувала інтонації. Чекала зустрічей. Мріяла…

Хоча, якщо бути чесною, Горовий же нічого мені не обіцяв.

Він просто дуже добре виконував свою роботу. Відповідально. Уважно. Залучено. І я просто була частиною цієї роботи. Частиною його проєкту. Складного кейсу, який він успішно закрив.

Йому вручать премію й гордо потиснуть руку на раді директорів. А мені залишаться спогади. Про те, як поруч із ним у мене паморочилася голова. Про те, як уперше за довгий час мені хотілося подобатися. Як я знову почувалася жінкою.

Я була засмучена, але не ображена. Це дивувало мене саму. Тому що зазвичай саме образа приходила першою, коли життя щось забирало. Але зараз — ні. Я чудово розуміла, як влаштована реальність. Розуміла, що у Віктора своє життя, свої пріоритети. І в якомусь сенсі навіть була вдячна долі за те, що взагалі зустріла його.

Тому намагалася не киснути. Втім, особливо сумувати мені й не дозволяла Альбінка. Усі п’ятницю й суботу вона практично жила в мене. Постійно крутилася поруч, базікала без угаву, допомагала мамі з Аріною, привезла продукти з магазину, мила посуд, змушувала мене виходити у двір пити каву й дихати повітрям замість того, щоб сидіти з в’язанням до ночі.

— Я взагалі-то інвестую в неділю, — поважно заявляла вона на мамині коментарі. — Щоб ви, Зоє Іванівно, не прокляли нас після концерту.

Мама лише сміялася з цього і вперше за довгий час виглядала справді відпочилою.

У неділю ввечері я збиралася швидко й без особливих роздумів. Жодних суконь. Жодних підборів. Жодного бажання виглядати «особливо». Джинси, зручна футболка, кросівки й рюкзак.

Я вклала волосся легкими хвилями, нанесла трохи туші й блиску для губ, подивилася на себе в дзеркало й вирішила, що цього достатньо. Зрештою, я їхала танцювати й співати, а не справляти враження.

За Альбіною я заїхала близько шостої.

— Ми зобов’язані волати всі пісні! — заявила вона ще до того, як грюкнула дверима моєї машини.

— Я вже зрозуміла, — розсміялася я, виїжджаючи з двору.

До стадіону ми дісталися відносно швидко, а от із паркуванням довелося помучитися. Машин було стільки, ніби все місто одночасно вирішило послухати Монатіка. Зрештою місце знайшлося метрів за п’ятсот від входу.

— Зате прогуляємося, — філософськи зауважила Альбіна, хапаючи мене під лікоть, ніби я могла передумати й піти у зворотному напрямку.

Біля стадіону шумів величезний натовп, але стояти в загальній черзі нам не довелося. Дякую Горовому за VIP-квитки.

Наша невелика зона знаходилася трохи правіше від центру трибун і трохи вище рівня сцени. Чотири прості крісла, прозорі пластикові перегородки й ідеальний огляд.

— Агато, я зараз розплачуся від щастя! — дзвінко прошепотіла подруга, хапаючись за моє плече.

Я лише всміхнулася, відчуваючи, як усередині поступово розчиняється весь тягар останніх днів. А може, й років.

Оскільки сьогодні я була за кермом, алкоголь ми не брали. Обмежилися солодкою газованою водою. Та й то пили потроху, щоб не бігати кожні тридцять хвилин до туалету через увесь сектор.

А потім світло згасло.

Увесь стадіон ніби одночасно завмер.

На секунду навколо залишилася лише темрява й шум тисяч людей. А потім сцена спалахнула яскравими вогнями, вдарили перші потужні акорди, і натовп буквально вибухнув криками. І ми з Альбіною теж.

У якийсь момент я взагалі перестала думати про все. Повністю занурилася в мить. Я просто співала. Стрибала разом з Альбіною. Сміялася. Знімала відео на телефон. Волала знайомі рядки так голосно, що після трьох пісень у мене почав сідати голос.

Мабуть, я б так нічого навколо й не помічала далі, якби під час однієї з повільних пісень Альбіна не вирішила збігати по воду.

— Я швидко! — крикнула вона мені на вухо й попрямувала до виходу.

Я провела її поглядом. І саме тоді помітила Віктора.

Він стояв біля самого проходу, трохи осторонь, ховаючись у тіні. Високий, спокійний, із тією самою розслабленою впевненістю, через яку в мене щоразу починало збиватися дихання.

Альбіна одразу підлетіла до нього, щось емоційно кажучи й активно жестикулюючи. Віктор розсміявся й відповів їй короткою фразою. А потім подивився на мене.

І всередині мене все миттєво відреагувало на цей погляд гарячим хвилюванням.

Ми одночасно ступили назустріч одне одному. Горовий теж був у джинсах і світлій футболці. І, Господи, у такому одязі він виглядав років на десять молодшим і ще сексуальнішим!