Розділ 29

Віктор

Я стояв біля вікна свого кабінету, сам не розуміючи, чому так розлютився через звичайний спірний робочий момент. Кравець виконував свою роботу — нічого нового. Я й сам не раз вчиняв так само: тиснув, чіплявся до формулювань, вибивав найкращі умови для компанії. Звичайна практика. Та й до того ж я для себе вирішив, що навіть не буду говорити з Агатою щодо поступок. Просто за тиждень повідомлю голові, що умови домовленості змінити не вдалося. Однак усередині мене все одно все ходором ходило від якихось незрозумілих і надто сильних емоцій.

За вікном повільно сутеніло. У склі відбивався мій власний втомлений силует: розстебнутий комір сорочки, закочені рукави, напружені зсутулені плечі.

Занурившись у свої думки, я не почув, як усередину зазирнув Тітов, і помітив його присутність лише тоді, коли почув голос.

— Гей, ти як? — зупинившись поруч, бадьоро вигукнув Петя.

Я коротко видихнув і неохоче відірвався від вікна.

— Нормально.

— Щось не схоже.

Я перевів погляд на приятеля. Петро дивився на мене, хитро примруживши свої й без того маленькі очі, ніби намагався розколупати мені череп і витягнути назовні всі думки. На його обличчі вже починала розповзатися та сама посмішка, яку я ненавидів ще з університетських часів.

— А чого так завівся? Запав на клієнтку і шкодуєш, що за тиждень усе закінчиться? — абсолютно безцеремонно озвучив він, лише сильніше підігріваючи те, що й так кипіло в мене всередині.

Я відчув, як щелепа мимоволі напружилася.

— Ти чого хотів, Петь? — навіть не намагаючись приховати небажання вести розмови по душах, грубо запитав я.

Тітов уважно оглянув мене з голови до ніг, ніби бачив уперше. І наче саме зараз остаточно переконався в якійсь своїй здогадці.

— Ти що, закохався? — відверто видав він, не приховуючи тріумфальної й трохи дурнуватої посмішки.

— Ні, — відрізав я й попрямував до столу, щоб забрати портфель.

— Та годі, Віть, ти чого злишся?! — щиро не розумів Петро, дріботячи своїми короткими ногами за мною. — Угода майже в кишені! Зараз стартовий пакет підпишемо, а потім, дивись, замутимо пару неоднозначних формулювань і потішимо Костю! — тут же розв’язно хмикнув він.

Це стало останньою краплею на сьогодні.

— Замовкни, Тітов! — гаркнув я, різко повернувшись до нього.

Петя аж завмер.

— Та що з тобою, Горовий?! — спантеличено запитав він.

Я шумно видихнув і провів долонею по обличчю, намагаючись узяти себе в руки.

— Нічого, — уже спокійніше відповів я. — Втомився. Хочу в душ і спати. До понеділка.

Не дочекавшись відповіді, я попрямував до виходу.

Усю дорогу додому всередині мене ніби щось свербіло й не давало спокою. Розмова із Тітовим лише сильніше розворушила те, що я й так намагався ігнорувати останні тижні.

Лише стоячи хвилин десять то під гарячими, то під крижаними струменями води, я нарешті зізнався собі, чому злився. Тому що слова, які ляпнув Тітов, були абсолютно правдивими.

Я закохався.

І зовсім не розумів, що з цим робити.

Пара заповнювала ванну кімнату, скляні стінки душової вкривалися краплями, а всередині в мене все одно залишалася якась болісна напруга. Я впирався долонями в кахель і думав про Агату так, ніби цих думок неможливо було позбутися фізично.

До підписання першого документа залишалося трохи більше тижня. Потім проєкт я передам спеціальній команді — і все. Звісно, я контролюватиму хід справи, але вже не так, як зараз. Їздити до Громового тричі на тиждень приводів у мене більше не буде.

І як бути?

Вриватися у звичне життя Агати, навіть не знаючи, чого саме я хочу від наших гіпотетичних стосунків? Що я можу їй запропонувати? Сім’я не потрібна ні їй, ні мені. Ми обидва надто дорослі й надто втомлені для красивих ілюзій. Романтика? Для цього ні в кого з нас не було часу: життя Агати зайняте турботою про Аріну, моє — роботою. Секс? В Астаф’євої для цього був Філіп. А може, й досі є.

Та й потім... Одного лише сексу особисто мені було недостатньо.

І що далі?

Я зайшов у глухий кут: як стати ближчим для Агати — не знав, але й відпускати її не хотів.

Продовжуючи думати про це, я зібрався приготувати собі просту вечерю. Кухня зустріла мене тишею і напівтемрявою. Холодильник тихо гудів, годинник на стіні розмірено цокав. Я машинально підсмажив яєчню, зробив салат і навіть налив собі трохи віскі, але апетиту майже не було. Ледве запхав у себе кілька шматків. Усередині все одно було неспокійно.

У якийсь момент раптом захотілося зателефонувати Агаті. Просто почути її голос. Дізнатися, чим вона займається зараз. Але дзвонити я не наважився — раптом вона зайнята Аріною або своїм в’язанням.

Вирішив написати. Почав друкувати:

«Привіт. Як справи? Сьогодні відбулася рада, новини хороші — угоду прийнято. Завтра надішлю зразок договору для вивчення».

Я перечитав і скривився: вийшло сухо й надто по-діловому, але переписувати не став. Надіслав, переконуючи себе в тому, що вже варто звикати до того, що більшому між нами не судилося статися.

Відповідь надійшла майже одразу. Причому не текстом, а відео. На розмитій заставці — два жіночі обличчя. Я ввімкнув. На передньому плані сиділа Альбіна — чи то напідпитку, чи просто надто весела, я не розібрав, — і на весь голос горланила пісню. Агата трохи позаду неї сміялася так щиро й легко, що я мимоволі сам усміхнувся.

На секунду всередині стало напрочуд тепло.

Я написав нове повідомлення: «Весело у вас. Що співаєте?»

«Як це що?!» — обурилася Альбіна вже в наступному відео. — «Звісно, Монатіка! Післязавтра концерт. Готуємося!»

Я вже й забув про нього.

І поки думав, що відповісти, на екрані раптом висвітився вхідний від Агати.

Я взяв слухавку.

— Привіт!

— Привіт ще раз, — озвався я, чомусь стримуючи усмішку, яка сама розпливалася по обличчю.