Розділ 28

Віктор

Увечері п’ятниці в переговорній стояла ввічливо-напружена тиша.

Я вивів на екран проектора коротку презентацію щодо попередньої угоди. Її стислий план також був завантажений у планшет кожного члена ради.

— Отже, — спокійно почав я, —власниця останньої ділянки готова до угоди.

Майже всі схвально кивнули.

— Але угода нестандартна, — продовжив я. — Грошовий викуп як такий її не цікавить. Основна умова — повне переселення та низка додаткових вимог.

Я перемкнув слайд. На екрані з’явився короткий список: нова ділянка, будівництво будинку, повна комунальна інфраструктура, медична адаптація житла, покриття витрат на переїзд, фінансова компенсація на випадок непередбачених ситуацій із житлом або здоров’ям дитини в перший рік після переїзду.

Я відірвався від слайда й обвів раду поглядом, продовживши рівним тоном:

— Також власниця наполягає на моделі з відкладеним переходом права власності. Тобто реєстрація ділянки на компанію відбувається лише після завершення будівництва та приймання нового будинку.

Цього разу тиша стала трохи важчою. Хтось опустив голову в планшет. Хтось переглянувся між собою. Давид Іванович повільно відкинувся на спинку крісла.

— Наскільки жорстко вона стоїть на цих умовах?

— Досить жорстко, — упевнено відповів я.

— Інакше кажучи, — сухо зауважив вічно червоний Олег Драч, — вона розуміє, що має сильну позицію.

Я спокійно витримав його погляд.

— У неї справді сильна позиція.

Повисла коротка пауза.

Голова перевів погляд на Тітова.

— Петре?

Петя стиснув свої пухкі губи, відкашлявся й акуратно склав руки перед собою.

— Загалом схема робоча, — почав він дипломатично. — Ми вже попередньо переглянули структуру угоди. Конструкція з відкладеним переходом прав справді знижує ризик затяжного конфлікту та судового спору. Це вигідно обом сторонам.

Далі Петро трохи повернув голову до мене.

— З погляду переговорів рішення, безумовно, сильне...

— Але? — припустив Пономар жорстким голосом.

Тітов продовжив:

— Однак обсяг зобов’язань із боку компанії виходить... досить широким.

Фінансовий директор тихо й їдко всміхнувся ще до того, як йому дали слово.

Петро додав:

— Особливо з урахуванням того, що значна частина формулювань стосується майбутньої якості виконання. А це завжди створює певні ризики.

Голова насупив брови.

— Тобто?

— Тобто подібні угоди бажано робити максимально компактними. Без надмірних зобов’язань, які можуть створювати прецеденти...

Я вже відчув, куди зараз усе піде, але вичікувально мовчав.

Пономар перевів погляд далі.

— Костянтине? — звернувся він до фінансового директора.

Кравець вступив у бій без прелюдій. Утім, як і завжди.

— Якщо брати сухі цифри, — швидко промовив він, — стандартний викуп подібного об’єкта обходиться нам приблизно у вісімдесят — сто тисяч доларів з урахуванням усіх компенсацій і судового резерву. — Він кинув на мене короткий погляд. — За поточним кейсом попередня оцінка — від шестисот до восьмисот тисяч. І це без урахування можливого подорожчання будівництва.

У кімнаті стало відчутно напруженіше. І ніби спекотніше.

Фіндиректор продовжив:

— Окрема нова ділянка. Індивідуальний проект будинку замість типового. Підведення комунікацій. Прискорене будівництво. Додаткове страхування. Юридичний супровід нестандартної угоди. Вирішення бюрократичних питань...

Костя багатозначно подивився на Пономаря, але на цьому не зупинився, знову кинувши погляд у свій планшет.

— Лише спеціалізована медична адаптація будинку — близько двухсот тисяч. Підіймальні системи, посилені прорізи, обладнання в кожній кімнаті, автоматизація, інженерні рішення, спеціалізовані меблі...

Кравець підняв очі на раду.

— Ми зараз обговорюємо не викуп об’єкта. Ми обговорюємо створення окремого дороговартісного проекту для однієї людини.

— Для родини, — холодно поправив я, відчуваючи, як усередині мене все палає.

Кравець байдуже кивнув.

— Для родини. Але цифри від цього не змінюються.

— Це ціна швидкого й мирного вирішення питання, — я намагався виглядати спокійним.

Фінансовий директор легенько постукав пальцем по екрану планшета.

— Можливо, — неохоче погодився він. — Але на цей момент цей «мирний варіант» обходиться нам майже як запуск окремого малоповерхового об’єкта.

— Або як місяць простою, — твердо відповів я.

Давид Іванович шумно зітхнув, продовжуючи задумливо дивитися в документ.

Кравець трохи подався вперед, явно не збираючись поступатися.

— І я зараз навіть не говорю про репутаційні наслідки всередині ринку, — поважно додав він. — Щойно подібні умови стають відомими, інші власники починають піднімати ставки.

— Тоді що ти пропонуєш? Іти до суду? — запитав я різкіше, ніж хотів.

— Я пропоную пам’ятати, що проект має економіку, — смикаючи ротом у подобі усмішки, промовив Костянтин. — Бо поки що я бачу лише зростаючий список витрат.

— А я бачу ділянку, на якій ми вже три місяці тупцюємо на місці, — я свердлив фіндиректора жорстким поглядом.

— Скільки ми вже втратили через затримку старту? — запитав голова в Кравця.

Костянтин зазирнув у планшет.

— Близько півтора мільйона за поточною оцінкою. Якщо рахувати обслуговування кредитної лінії, утримання підрядників і перенесення строків. І це ще без зростання цін на матеріали.

Олег Драч схвально кивнув і голосно промовив:

— Костя має рацію! Якщо ми зараз підпишемо такий договір, завтра нам принесуть ще п’ять таких самих!

Ілона й Олена одночасно насупилися.

— Не принесуть, — різко відповів я. — Тому що решта вже давно продали свої ділянки.

— Громадськість не розбиратиме деталей, — продовжив Драч. — Для ринку залишиться лише факт: компанія поступилася. В майбутніх проєктах це точно нам відгукнеться.