Більше, ніж альстромерії. Менше, ніж скріпки

Двері відчинилися, і на порозі нового квіткового магазину з’явилася дівчина. Така непримітна. У непримітному плащику кольору м’яти. З непримітними кучериками. У непримітних окулярах. Пишненька, із приємними округлостями. Красива? Не на конкурс краси, але загалом досить скромна й мила. Вона сором’язливо зацікавлено розглядала бездоганно оформлені композиції з квітів: у букетах і в кошиках, у вазах і на тканині. Звичайно, це невимовна неймовірність, яку складно описати словами. Особливо «живі» картини. Безсумнівно, цей магазин – дивовижне місце. Усюди яскраві незрівнянні досконалі творіння рослинного світу: вони зачаровують кожним своїм вигином, хвилюють прохолодною оксамитовістю ніжних пелюсток, а також захоплюють неповторним забарвленням і запаморочливим ароматом. Можливо, так пахне щастя. Але зрізаних квітів нестерпно шкода.

«Добре, що наважилася увійти. Зовсім не страшно. Хоч серце ось-ось вистрибне з грудей».

У відвідувачки розбігалися очі. Вона не знала, на що передусім звернути увагу. Ось де воістину чарівне місце. Тут можна забутися і знаходитися годинами. Просто дивитися. Просто глибоко дихати. Відчуваєте, яке тут вологе і прохолодне повітря? Ароматна свіжість. Така, якою не надихатися. Така, яка до запаморочення.

«От би всі ці квіти прикрашали алеї, двори і сквери! Росли б у землі собі в задоволення. І довго захоплювали б і тішили перехожих, адже незалежно від настрою й обстановки вони завжди так нарядно вдягнені. Це ж квіти! Таке делікатне і скромне нагадування про прекрасне. І клумби у багато разів кращі, ніж букети квітів. А ще краще – цілі поля. Природа дуже красиво спілкується з нами піснями птахів, плескотом води, шелестом листя, музикою вітру. Але ще вона висловлює свій стан душі за допомогою таких дивовижних виробів. Впевнена: у квітах – закоханість у життя, а в сонячних променях – щирі усмішки. А от зірвані рослини – це дуже сумно. Ну, не будемо про це. Судячи з усього, потрібно щось купити. Насіння? Воно довго сходитиме. Що це за дивовижна квітка?»

 – Доброго ранку. Розкажіть мені, будь ласка, про цю рослину, – звернулася непримітна особа до флориста, вказуючи на невеликий кущ саджанців цікавої квітки, якої раніше не бачила.

 – Це альстромерія.

 – Мабуть, я хочу це купити.

Поки продавець готував замовлення, до магазину «увійшов» ящик тюльпанів. Точніше, людина, голову і тулуб якої закривала величезна коробка із барвистими квітами.

 – Привіт, Гвідо, – «заговорила» коробка.

 – Доброго ранку, Бастьєне, – відповів продавець, простягнувши клієнтці пакет із квіткою і решту.

Квітковий ящик «опустився» на підлогу, явивши світові молодого чоловіка у білій футболці й довгому фартуху. Його світле волосся було зібране у хвостик.

Дівчина застигла, але її думки одразу сполохалися: «Неймовірно! Сніжно-білий! Тільки б не подивитися в очі. Ні за яких умов!»

 – Доброго ранку, – привітався він із відвідувачкою, несподівано натрапивши на неї поглядом.

«Треба відповісти, привітатися чи зробити вигляд, що не розчула? Подивитися на нього чи відвести погляд в інший бік? Треба чи не треба? Адже він такий «білосніжний». Це дивовижно! Варто обов’язково з ним заговорити. Відповісти просте «привіт»? Чи кивнути? Кивнути – неввічливо. Слід відповісти. Що сказати? Та надто довго на це наважувалася. Стільки часу минуло. Момент втрачено».

Дівчина опустила очі й поспішила вийти із магазину. Але вона не змогла подолати бажання кинути через плече випадковий і швидкоплинний погляд на постачальника квітів. Ця людина – надзвичайна. Так тягнуло до цього нового магазину, який зовсім не схожий на їхнє знебарвлене містечко. Немов оаза в пустелі. Немов єдиний зелений листочок на висохлому дереві.

І, взагалі, що за зміна настрою в погоди? Щойно хмаринка лоскотала перехожих дощиком, а тепер пустотливі сонячні промені лізуть цілувати щоки. Хмари прикидаються білимибілими. І кумедний пухкенький джміль пронісся повз, поспішаючи до клумби із самотньою кульбабою. І блищить бруківка тротуару, бо поки ще мокра. У всіх свої справи, своє призначення. Ось дощу належить литися і він ллється. Хоче цього хтось чи ні. І... І слід би вже і їй самій бігти у цих самих справах і призначенні. Бо так ненароком можна запізнитися, розглядаючи навколишню красу.

Містечко оживає. На тротуарі вже більше перехожих, на дорозі більше велосипедистів. Вона не одна… Ось повз чоловік пройшов. А ось іде компанія підлітків. Сміються й розважаються. І ось дві жінки прослизнули у провулок. І три подружки п’ють чай за столиком літнього кафе. Навколо багато людей. Не перерахувати... І дивно це. Людей удосталь, а вона сама із собою. Це тільки ілюзія чиєїсь присутності. Оточуючі – немов для доповнення загальної картини, ніби їх просто намалювали і все. Що з того, що вони тут є? Їм ні довіритися, ні обійняти, ні наблизитися. Незнайомці. Як один із елементів вулиці: ось дерева, ось тротуар, ось будинки, ось люди. Не інакше.

А загалом цікаво. Існують люди-фони, присутність яких навіть поруч чомусь ніяк не відчувається. Із ними можна спілкуватися і перебувати поблизу, але вони наче невидимі. І навпаки, наприклад, щойно кур’єр квітів своєю появою заповнив усе приміщення, затьмаривши всю область видимості та всі деталі навколишнього світу. Як дізнатися, від чого це залежить?

 – Який ваш улюблений фільм? – почула вона за спиною, коли вже мала намір перейти вулицю.