Розділ ІІІ. "Розлука"

Хоч зима лютувала нещадно, все ж через місяць сніг потихеньку почав танути. Настав час прощатися.

- Але де я піду? Де мені шукати поживу? – безпомічно запитав Пауль.

Олімпія, не дивлячись, відповіла:

- Шукай зерна в полі, чи навідайся в місто. В людей завжди є чим підкріпитись. Чи он, відправся в замок, там є велике сховище. Звичайно, що остерігайся хижаків, людей, отрути, мишоловок та котів… Всього, що видається небезпечним. Буть спритним та непомітним. Ну все, йди, я не люблю довгих прощань. Мені теж час розім’ятися.

Потім, так ні разу і не подивившись на Пауля і навіть не обійнявши його на прощання, Олімпія чимдуж дременула в поле. Вона бігла так швидко, мов за нею гналися тисяча голодних яструбів. Куниця думала, що зможе утекти від сумних очей Пауля. Але від совісті не втечеш. Вона металась полем аж до заходу сонця, а коли повернулась до своєї домівки, то Пауля вже не було.

«От і добре», ˗ подумала куниця. – «Він же не маленький, сам впорається. Я ж йому не нянька», - заспокоювала своє сумління Олімпія.

Та заснути їй так і не вдалося. Вона згадувала, скільки разів батьки витягували її з халеп і жодного разу цим не дорікнули. А хто допоможе Паулю? Він  же зовсім один у цьому світі, де повно пасток на таких безпорадних мишенят. Навіщо вона його відпустила? В місті багато лихих людей, які позбуваються мишей, мов якесь сміття. А в замку ще страшніше… Там проживає Мефісто, який ні за що не омине нагоди поласувати легкою здобиччю, що сама йде до його лап. Справа в тому, що Мефісто – це місцевий охоронець замку, його в околицях побоюються  навіть самі господарі фортеці. Це гігантський чорний котище з гострими пазурами та зубами. Олімпія вже декілька разів мала з ним справу і її врятували лише спритні лапки. Але навіть те, що вона вийшла сухою з води, не змусило б її повернутися до замку знову. Мефісто був небезпечнішим за будь-якого яструба. А вона власноруч відправила Пауля прямісінько до лап цього чудовиська.