Глава 7

Глава 7. Історія незнайомця

Настав вечір. Ми з Олею щойно повернулися зі школи. Я, Макс, ліг на ліжко і, не вагаючись, набрав її номер.

— Привіт, як ти? — запитав я.

— Все нормально, а ти як? — відповіла вона спокійно.

— Та теж нормально. Дивно якось, знаєш… усе це з директором. Ти щось дізналася?

— Ні, але я весь час думаю про це.

— І я. Добре, тоді до завтра.

— До завтра, Максе.

---

Новий день. Ранок був прохолодний, але світлий. Ми з Олею прийшли до школи раніше, щоб мати змогу поговорити.

Тільки ми двоє знали про блокнот. Про те, що кожен, хто доторкнеться до його сторінки, залишає там… свою історію.

Історію, яка малюється сама.

— Ми маємо знайти докази, — сказала Оля, стискаючи лямку свого рюкзака. — Блокнот уже показав, що він справді такий, як ми боїмося.

— Я знаю… Але поки це тільки малюнки. Люди не повірять, якщо ми не покажемо щось більше.

Ми обговорювали різні варіанти, придумували план. Але доказів усе ще не було.

---

Уроки пройшли спокійно. Біологія, алгебра, українська… усе як завжди. На перерві ми лише кивали одне одному, мовчки. Думали.

Після школи, коли ми вже збиралися йти, біля воріт ми помітили старого чоловіка. Бідний, з обірваним одягом, втомленим обличчям. Він сидів на лавці й виглядав дуже голодним.

— Пішли, я маю булочку зі школи, — сказав я.

— І я, — кивнула Оля.

Ми підійшли і простягли йому їжу. Він усміхнувся, сказав “дякую”. Було тепло на душі.

Але раптом з мого рюкзака випав блокнот. Старий нахилився, підняв його і простягнув мені.

— Тримай, хлопче. Випав.

Я подякував. Але він доторкнувся до сторінки… Ми з Олею не надали цьому значення й пішли додому.

---

Ввечері, вдома, я відкрив блокнот.

І побачив історію. Малюнки.

Це була історія того бідного чоловіка. Його минуле. Його біль. Його життя.

Блокнот знову показав правду.