2.2

Та власне, янгол як янгол… Або один з тих, кого янголами прийнято називати. 

Одягнений в стандартне янгольське обличчя номер п’ять: прекрасна андрогінна золотокоса істота, класично-красива, блакитноока і лялькоподібна. Крила куці, коротенькі, жалюгідні, на таких не те що летіти — на висхідному потоці втриматися не вийде… Всього лише посланець світла нищої категорії, нічого особливо цікавого. 

Але справа, звичайно, не у зовнішності — в нашому випадку взагалі неважливо, хто там як виглядає. 

Проблема в тому, що цей конкретний янгол дійсно сліпуче-пракрасний. Щонайменше для мене. 

Я ще раз уважно огледів світлого посланця, цього разу намагаючись оцінити його стан. Враховуючи мальовничий пейзаж навколо нас, можно було б очікувати будь-яких гидотних сюрпризів… Але, здається, пронесло: якщо не рахувати опіків від ошийника та зачарованих ланцюгів, кількох подряпин та загальної розхристаності, янгол був відносно у нормі. Навіть не втратив волі до опору: очей не підіймав, але це було добре видно. Піджаті губи, пальці, що зжалися у кулак… Губи інші, руки також, але чи мені не впізнати цей жест? Посланець був у нормі, більш чи менш.

І тепер я можу прослідкувати, щоб так воно і залишилося надалі. 

Я перевів оцінюючий погляд на голову культистів та зіштовхнувся з таким самим, дзеркально відображеним поглядом. Ох вже мені ці боги! Благословляють різних усяких! А нам, звичайним сущам  (і світові в цілому) потім з цими благословенними любитися, в різних цікавих позах та локаціях… Так чи інакше, доведеться мені з цим благословенним якось домовлятися. Особливо враховуючи той факт, що догори наповнений кров’ю малюнок пентаграми не дозволить не те що усіх їх тут повбивати, але навіть повноцінно збрехати чи напряму нашкодити. І це означає, що доведеться десь шукати для цього красеня вічність. 

От вже щастячко, так. 

— Бачу, тобі подобається наш дарунок, Володарю, — сказав головний культист, і під ласкавою чарівністю його очей засяяло темне задоволення. — Я відчував, що так воно і буде. 

Ну так, цього і треба було очікувати.

— Ви зберегли його цілим і непошкодженим, сподіваюся?

— Все для тебе, о Древній!

Та ніякий я не Древній, на жаль. Був би Древнім, вбив би зараз усіх цих одним поглядом, забрав свій дар — і ходу. Втім, по людскьким міркам, можливо…

— Але тепер цей янгол твій. Скажи нам, що зробити з ним. Спаплюжити? Принести тобі в жертву? Принизити усіляко у славу твою?

“Я хочу вирвати тобі язика за такі пропозиції. Я хочу, щоб ти подавився кров’ю”, — але я цього, звичайно, не сказав.

Поки що ні.

Ну що, прийшов час для шоу?

Я струснувся, повів плечима, з насолодою скидаючи з себе набридливу подобу червоного рогатого мужика, і посміхнувся, коли всі культисти ахнули від здивування. Я недбало змахнув неіснуючу порошинку зі свого ідеального ділового костюму, розім’яв шию та зробив крок уперед, чіпляючи янгольське підборіддя кігтем, примушуючи посланця небес подивитися, нарешті, на мене.     

Очі були не блакитні.

З прекрасного, але ніякого по суті своїй янгольського стандартного “обличчя номер 5” на мене дивилися темні очі з рудим відтінком. Знайомий корлір, до останньої крапинки — як піски Сахари, як камені Херсонесу, як захід сонця над Великими Пірамідами. І мені здавалося, що я готовий, але все одно це відчувалося, наче удар. В сяйві чорних свічок я бачив перед собою ці очі на інших обличчях. Колони Серапеума, вулички Лондініума, стіни Константинополя, театр Херсонеса, ярмарки Новгорода, дахи Праги — що б не було на фоні, ці очі лишаються. Іх не можна не впізнати. Вони дивляться по-різному, з різних століть, але завжди, з тої самої першої зустрічі, бачать саме мене…

— Дивишся, демоне? — тепер у них був виклик. — Дивися, тому що я — твоя загибель!

О, ось цей факт неможливо оскаржити, вже два тисячоліття як. 

То є істина у останній інстанції: ти — моя загибель.

Деякі банальні істини не так вже й складно визнати, правда? Знадобилося тільки якесь там тисячоліття заперечення і майже два століття розлуки!

Але це не означає, звісно, що свою партію я не дограю до кінця.

Я провів кігтем по ніжній шкірі небесного посланця, саме там, де б'ється пульс.

— Чи не забагато в тобі нахабства, перната недолуга істото? - спитав я насмішкувато. - Ти не в тому становищі, щоб загрожувати мені!

Ох, як мені подобається цей лютий блиск в очах! Я не зміг утриматися від спокуси і знову повільно провів пальцем там, де билося життя.

— Ти хоч уявляєш, що я з тобою зроблю? — запитав я вкрадливо.

Ангел повільно огледів кімнату і все, що в ній.

— Тут ти зайшов надто далеко, демоне, — холодно сказав він. — Враховуючи все, що твориться навколо… Ти можеш зробити зі мною все, що завгодно, але ти заплатиш за це. І дуже скоро!

— Мені завжди було цікаво: у вас є спеціальна школа пафосу? Чи це вроджене?

— Уже хто б говорив про пафос і вроджене, демоне. Зауваж, це не я тут сяяв голими червоними геніталіями на всю округу! І я вже промовчу про очевидні комплекси вашої братії з цього приводу. Ще трохи, і те новоутворення заважало б тобі не те що танцювати, а ходити!

Гаразд, справедливо. І чому в мене з кожною його реплікою так покращується настрій?

Втім, це якраз не така велика таємниця.

— А я й не знав, що тобі подібним дозволено розглядати чужі геніталії… — задоволено протягнув я.

— Мені подібним, чи знаєш, дозволено бачити світ у всіх його проявах. Робота така. І треба визнати, що твої органи — не найгірше, що мені тут довелося роздивлятися. Дякую твоїм кишеньковим людцям!

Голос здригнувся наприкінці фрази. Ледве помітно, і в усіх втіленнях ця душа чудово контролювала себе, але чи мені не впізнавати? Я опустив погляд, ховаючи сказ. Невже вони щось все ж таки встигли зробити з крилатою істотою? Слідів наруг чи тортур немає, але… Я знову поглянув на мальовничий краєвид. Тобто ангелові довелося дивитися?