2.1

— Ти прийшов, о Владико! — голос людини тремтів чи то від збудження, чи то від захвату. А ще від нього смерділо безумством… в кімнаті в цілому смерділо безумством. 

Хоча, звичайно, ніяка то була не кімната. І вже точно не один з тих підвалів, у котрі мене постійно викликають демонологи нової формації. 

Навколо мене здіймалися колони спаплюженого храму. Не темного, звичайного. Я в житті не порівняв цю гидоту з тим самим Серапеусом… Хоча, з ним би я таки нічого не порівняв. Там особисте. Але сам факт у тому, що це не було храмом, присвяченим комусь з темних богів. Ні в якій формі. 

Очевидно, колись це вважалося монастирем. Але потім (по моїм відчуттям, вже років сто як) з вірою у місцевої братії щось пішло не так. Чи не туди.  Чи не за тією адресою.

Тепер це було місце, котре зазнало хуління, знущання, глузування. Тіні усього, що було тут зроблено, поглядали на мене з усіх темних кутів — ув’язнені тут, застиглі поміж життям та смертю, неспроможні піти геть…

Так вже вийшло, що зі своєю роботою я бачив багацько чого, і дуже різного. Поживши хоча б пару століть на Землях, усіх разом, з першої по восьму, рано чи пізно починаєш ставитися до жорстокості філософськи. Після ж першої тисячі років процес здирання з когось шкіри живцем виклиеає зазвичай лише роздратування своєю повною безглуздістю. В цьому сенсі вічність — досить хитра річ. 

Однак я оглядав тіла на полу, жолоби, доверху заповнені кров’ю, насаджені на пики голови, дітей у клітці, ще живу людину, випотрошену так, щоб надати тілу псевдоянгольської подоби — і ловив себе на тому, що встиг дуже… відвикнути від такого роду видовищ. Техногенний вік, що невблаганно прийшов до всіх підконтрольних нашій конторі вірогідностей, виявився не сильно багатим на такi видовища. Ну, в порiвнянні з попередніми. І скажу чесно: за це я був готовий пробачити техногенному світу і його відверту пластиковість, і лицемірство, і сліпоту вічного споживання, і дріб’язковість. Не найгірші недоліки, якщо при цьому звільнений від необхідності споглядати… ну, щось на зразок оцього всього.

— Ти явився, о Володарю. Ти задоволений нашою роботою?

Точно. Робота. 

Прийшов час працювати.   

— Ну що я можу сказати, хлопці та дівчатка? Таки вражає, — сказав я. — Ви у нас просто масовики-затійники!

Вони здригнулися.

Ну так, точно, голос варто було б змінити, та і стиль спілкування також. Тут буде до місця щось грубе, звіряче, а не моє бархатисте воркування спокусника та підлесника. Помилка дилетанта, поза сумнівів; втім, воно може бути на краще — контрасти зазвичай добре працюють. 

Та і пізно вже щось змінювати.

Я переступив з копита на копито. Які ж незручні, щоб їх! І як Бал стільки років у подобі Мінотавра прожив? Втім, він від самого початку з рогатих, йому простіше…

— Так, поважне панство, — промурчав я вкрадливо, походжаючи поміж кровавих символів на підлозі і по ходу оглядаючи мальовничу картину, — це все дуже цікаво, і вечірка, я вважаю, вийшла на славу. Знову ж таки, аніматори просто відмінні. Але мене-то ви навіщо покликали?  

Питання викликало у них деякий розпач. Вони почали обмінюватися поглядами. Я чекав, розглядаючи їх. Не обличчя, звичайно — вони були приховані, та й не було у мене в тому потреби. 

— Ти — не той Владика, що являє нам свою волю зазвичай, — о так, я не той. І мені дійсно цікаво, чому той передав мені це замовлення. Він якраз дуже полюбляє атмосферу на зразок цієї. І, хоча це все дуже брудно, але енергії тут багато. Дуже. І Бал обожнює таку енергію. Тож чому?

Старший культист зробив крок уперед.

Неможливо не визнати, цікава людина. Характерна зовнішність — саме з такої натури зазвичай писали свої картини майстри Ренесансу. І звичайно, голова культистів був благословенним. У мене навіть фантомні крила чухалися від сили цього світлого благословення, що було йому від народження подаровано. 

— Вірно, — підтвердив я холодно, — сьогодні на ваш поклик відповів саме я. Втім, якщо для вас так принципово важлива компанія мого колеги, я можу попіклуватися про це. 

— О ні, — сонячно посміхнувся старший культист. Навколо його яскраво-голубих очей зібралися гусячі лапки. Якщо розмити оточуючий фон, то десять з десяти спостерігачів одразу записали б його до дуже-милих-хлопців — типова чарівність такого роду хлопців. — Насправді, поки що в мене склалося враження, що ми з тобою набагато краще зрозуміємо одне одного. Твій колега, як на мене, трохи більш… традиційний. ти, з іншого боку… цікавий. Ти належиш до вищого чину? Я відчуваю тебе зовсім інакше.  

Я з легким сумнівом подивився на культиста. Ох, не подобається він мені…

— Чини однакові, просто різні напрямки. 

— Могу я дізнатися, які напрямки?

— Таємниці. Скарби. Спокуса. Влада. Знання, — перерахував я своє коротке резюме. — Але бачу, у вас з моїм колегою вже були якісь домовленості, тож пропоную повернутися до них.

— Як цікаво… Дуже цікаво, — посмішка в цього хлопця була найчарівніша — і геть божевільна. — Я радий твоїй появі, Владико, тому що Знання, яке може дати твій народ, завжди цікавили мене. Ти бачив Александрійську Бібліотеку? 

— Я там працював, — у цього смертного звіряча інтуїція.

Втім, нічого дивного. Благословенний, та ще й світлий… Йому ж від народження передбачено бачити Істину,стати Пророком. Він був яскравіше, сильніше, цікавіше інших — але обрав оце все.

Ніколи не припиню дивуватися тому, як несповідні шляхи людські. 

Куди вже там Шефовим. Чи Божественним.

— Працював… — в його погляді відобразилася справжнісінька жадоба. — Я зроблю все, щоб викликати тебе знову, о Владико. Я хочу знати все, що знаєш ти.

— На таке тебе  точно не вистачить.    

— О, я майже впевнений, що можу сповна заплатити за твою допомогу. Буду мати достатньо часу… і матеріалу. Я виконав усі умови, — сказав він. — Я підніс тобі, о Владико, біль, і чистоту, і страждання. Одаруй мене у відповідь вічним життям та магічними здібностями!