Відступ 1

*  

— Як я розумію, тобі вдалося укласти вигідну угоду.

— О так. 

— І це тебе це не радує? 

— А Шеф його знає! Хоча ні, сподіваюся, таки не знає. Не важливо… Просто контракт, як то кажуть, з душком… Слухай, не те щоб вже зовсім-зовсім не радувало. Я хорошо роблю свою роботу, зрозуміло? Покраще багатьох інших. Чи тобі не знати, га? Це ти тут в нас — найбільш затребуваний серед селебріті мозгоправ, що живе на вершині світу. Одним своїм існуванням ти підтверджуєш тот очевидний факт, що я дійсно геній в тому, що роблю. 

— Скромний, як і завжди… І я не мозгоправ, а психоаналітик. Запам’ятай вже, невуч рогатий.  

— Ні-ні. Можеш себе як завгодно називати, але я-то знаю, що ти — самий що не на є типовий мозгоправ. Для усяких розумних слів у тебе навіть освіти відповідної немає!

— Є. Вона в мене, правда, не визнається в цій країні — але це не так вже важливо.

— Важливо — якщо перетворює тебе на маленьку жалюгідну брехуху… Але не хвилюйся. Саме це мені в тобі подобається. 

— Я не брехуха, я просто трохи недоговорюю. І я — талановитий психоаналітик! 

— Ну так. І чудовий піарник. Але як ти сама вважаєш, який відсоток твоєго так званого таланту можна зарахувати моїм подаруночкам — чарівному голосу і скриньці, повній чужих дитячих таємниць та слабкостей?

— Це вже деталі, Шакс. Але ти продовжуєш до мене приходити…

— Я читав, що розмови з домашніми тваринами час від часу теж мають сенс.

— Чарівно. Ось саме про це ми і поговоримо. Значить, люди — то домашні тварини?

— Ну, більш-менш.

— А з чим у тебе асоціюються домашні тварини? Опиши те, що їх і людей поєднує, у твоєму розумінні. 

— Ну, вони тупенькі, смердять, все приводять у безлад, потребують постійного догляду… А ще вони дуже невдячні. І недовговічні. 

— Дуже недовговічні, так? Я чула, час від часу самотні люди дуже прив’язуються до своїх домашніх улюбленців. І їх, таких тупеньких, смердячих та потребуючих постійного нагляду, усе ще буває дуже боляче втрачати. 

— Мені ні. Низкоранговий демон, забула? Я не крилатий вітер, не старовинний язичницький бог — так, побічна стихійна поділка, сущ на підхваті. Істоти мого рангу на вищі почуття не здатні. 

— Дуже… цікаво. І ти точно впевнений, що так воно і є?

— Ну звичайно! То моя природа, урешті-решт. 

— Добре, буду знати на майбутнє. Але знаєш, звичку навряд чи можна вважати вищою емоцією. Ось мені і цікаво: може, ти трошечки… звикаєш до своїх домашніх людей?

— До людей? Ну, час від часу. 

— І до деяких більше, ніж до інших. 

— Ну так, до найцікавіших. Що тут дивного?

— Ні, нічого. Просто, можливо, нам варто обговорити того скрипаля, після смерті якого ти прийшов до мене?

— Я навіть говорити про це не бачу сенсу. Яке відношення цей мішок мертвих кісток має до моєї проблеми?

— А яка твоя проблема?

— Слухай, припиняй купувати різні таємничі речовини у своїх постійних клієнтів. Ти вже забула? Ну профі, що сказати… Моя проблема — мене все дратує! І керівництво. І клієнти. Не повіриш — усі бісять!

— Та чого ж, вірю. А ще вірю, що тобі усе важче виконувати свою роботу, що ти ненавидиш кожен виклик, що нові контракти не радують… Ти вигораєш, Шакс.

— Я вигораю по п’ять разів на місяць, і нічого! Демоноборці і все в такому роді. Але я — геній повітря, мене майже неможливо вбити полум’ям, тому…

— Не прикидайся ідіотом, тобі не личить. Ти вигораєш, Шакс. Емоційно. І, якщо процес не зупинити, то ти остаточно впадеш в депресію.

— У демонів не буває депресії!

— Навіть не смішно. Розкажи це, будь ласкавий, комусь, хто не спостерігав тебе в агрегатному стані “п’яна драма” або “похмура хмара”. І ти сам казав, що живеш в такому бруді, що розвів у себе вдома крис…

— Вони красиві.

— …Ти назвав одну з них Гектором і говориш з нею! З ним… Не важливо! Важливий сам факт. 

— А що тут такого? Старовина Гек не гірше за людей. А за багатьох, якщо чесно, краще.

— Шакс.

— Що?

— Нічого. Як рухається справа з блогом?

— З перемінним успіхом. Я знайшов світ, якого не торкається Шефова юрисдикція, залишив свою тінь за спиною одного з темних творців та публікую свій блог. 

— Тобі стає легше, коли ти про все розказуєш?

— Хто його знає… Але то таки шось новеньке, тому я продовжу. 

— Це звучить конструктивно, але, здається мені, того не буде досить. Шакс, у тебе є друзі, з якими ти б міг поділитися?

— Я не люблю ділитися. 

— Шакс!!

— Що?

— Ти припиниш сьогодні чи ні?

— Сама припини задавати дурні запитання! Немає в мене ніяких друзів. Демон, забула? Ми на таке не здатні!

— Ну звичайно! Але є ж ще хтось, з ким тобі приємно розмовляти? Можливо, хтось, з ким тобі завжди приємно, комфортно, кому ти можеш розповісти якщо не все, то більше, ніж іншим, хто може завжди тебе зрозуміти… Чи є у тебе хтось, хто відповідає хоч парі таких критеріїв? І так, навіть не думай згадувати твоїх голубів. Або старовину Гектора. 

— Ти точно маєш щось проти Гека. Що він тобі зробив? І за мою крилату банду мені також прикро. Чим вони тобі так не подобаються?

— Я точно маю щось проти спроб змінити тему. Так що там стосовно відповіді на моє питання?

— Так, дехто є.   

— І давно ти відвідував цього “декого”?

— Місяці три тому, якщо подумати. Зазвичай буваю там частіше, але цього разу забігався. 

— Що ж, відвідай сьогодні. Обговори все, що сталося, і це нове замовлення, і свої сумніви, і бісяче керівництво, і новий контракт. Поговори з ним.

— Добре.

*

Шааксі дійсно не став відкладати візит.

Врешті-решт, завжди, скільки він себе пам’ятав, він селився там, звідки сходити у гості було легше легкого. 

Ось і зараз, убравшись у свою улюблену подобу клинтуха, він вилетів у вікно своєї студії і піднявся над нічною Прагою, звично насолоджуючись мозаїкою дахів, красою готичних соборів та неповторною аурою, якою могло похвалитися лише це місто.