1.4

*

Виклик з координат, які Бал мені залишив, застав мене по дорозі у основний офіс.  Настрій був так собі, кави хотілося майже так же сильно, як у відпустку… Той ще, прямо сказати, день. 

В теорії я повинен радіти, коли черговий клієнт так легко переходить на наступний рівень контракту — більше сили, більше процентів гонорару, тут все очевидно. Та все одно мені кожного разу якось не так. Нудно, банально, надто просто, надто швидко.... Це не щось, що демону не личить, не думайте тільки! Я просто люблю непередбачувані ігри. Та цікаві квести. Та гідних супротивників. Тому що гідному супротивнику і програти не зазорно, знаєте? Та і перемога набагато солодша. 

А не все ось це.

Байдуже загалом. Намагаюся сказати тільки, що, незважаючи на більш-менш рибний день, настрій в мене усе ще був не дуже. І виклик від того самого “благословенного” не зробив мене щасливіше… Але робота є робота. Не перше моє родео, і все таке інше. 

Виклик, поміж тим, був дійсно цікавий. Направлений персонально на Айма, з використанням усіх необхідних технік, ритуалів та симіволік, до останніх дрібниць — і це вже, скажу я вам, дійсно вражає. Зазвичай доморощені чаклунчики у наші часи читають хіба що усякі там “Як викликати демона. Для віників”, “Таємниці темної магії за три хвилини” або “Як стати Вяликим Темним Пластиліном, бажано не відриваючи дупи від комп’ютерного крісла”.  Ну і всяка інша макулатура приблизно схожого змісту, якої у всіх магазинах валом. Ви також, впевнений, бачили, а то й читали. 

Так от, цей конкретний виклик був зовсім не таким. Щоб кликати демона так направлено, сильно та витончено, треба точно знати, що саме робиш, і бути дуже тісно знайомим зі складними старовинними книжками, котрі не на кожній поличці, мя’яко кажучи, віднайти можна… Та й здібності до заклинательства треба безумовні мати. 

Хоча тут же благословленний, тож стосовно природних здібностей дивуватися особливо не доводиться: ці хлопці тим і цінні для нашої контори, що мають від народження ті самі здібності. То унікуми, що поціловані вищими силами — в тій чи інший їх формі. Благословленним завжди легше докричатися до надприродного, ніж звичайним людям. 

Враховуючи усе вище перераховане, я не став супроводжувати свою появу спецефектами: для тих, хто добре розбирається у матчастині, навряд чи такими вже вражаючими будуть завивання, спалахуючі свічки, крики псевдогрішників, живі тіні та інша дешева бутафорія. Для таких, як цей заклинатель, воно не працює.

Тому я просто тихо прийшов як є — звичайний собі демон-менеджер у класичній подобі, нормованій нашою конторою: у діловому костюмі, з жовто-хижими очима, закрученими назад рогами та гострим хвостом.    

Першою несподіванкою стало крісло. Комфортне, шкіряне, вкрите арамейськими письменами, наповнене вшитими амулетами, що повинні дати демону ще більше сили. Все вищеперераховане було налаштовано на Айма, але навіть при цьому мою сутність обласкало темною енергією, щедрою та відновлюючою. Я матеріалізувався у тому самому кріслі, вельми зацікавлений, старанно відштовшуючи погане передчуття.

Кімната виявилася вельми затишною, а пентаграма виклику — персонально налаштованою на Айма, дуже делікатною по відношенню до демона і відкритою для того, кого викликають. Тобто я, наприклад, покинути коло виклику не міг, бо обережні письмена б не дозволили. Але Айм непевно отримував тут повну свободу, ніяких обмежень. Більшу свободу, ніж демон може собі дозволити будь-де, якщо чесно? Хочеш — господаря вбивай, хочеш — гуляти йди… Що хочеш, те й роби. 

Кімната сама по собі здавалася надзвичайно захаращенною гостиною з шокуючою кількістю книжкових полиць (що ніяким чином не заважало книгам лежати на полу і взагалі скрізь).  І в центрі всього цього прекрасного було трохи вільного простору, якого вистачило для двох крісел, столика з їжею та пахощами (чудовий аромат, між іншим) та старовинної лампи. 

Господар, старенький дідусь, якого час зкрутив на кшталт знака питання, шукав щось на полиці. Мене він очевидно відчув, тому що, не відриваючись від свого діла, швидко забурмотів:

— Добре, що ти нарешті з’явився! Пробач, мій хороший, що кликав так наполегливо, але я правда почав за тебе хвилюватися. Ти ніколи раніше так довго не ігнорував мої виклики. Ти знаєш, та ніч, ну ти зрозумів… Тоді Джим не відповідав на мої дзвінки, і я думав — нічого серйозного, але потім… Я знаю, що ти, на відміну від нього, безсмертний — але старим можна пробачити тревогу за молодих, чи то не так?.. І я, між іншим, знайшов просто надзвичайну річ, яку хочу показати тобі. Книга с точним описом того самого перстня, можеш собі уявити? Мені цікаво, як тобі особисто це сподобається, але я в захваті…          

Лайно. От лайно! 

Здається, старий добрий Айм був не просто дивнуватим, а відверто божевільним. І його гра у “рівність та братерство” з людьми зайшла далі, ніж той же Бал міг собі у страшному сні уявити. 

Тут от яка справа: ми, демони, любити не вміємо, то загальновідомий факт. Але любов в усіх її проявах бачимо чіткіше нікуди — головне джерело слабкості людської, що вже там. І особисто мені кристально ясно: якби Айм хотів заключити угоду з цією конкретною людиною, він би це давно зробив. Не зуміти вмовити клієнта, який настільки тобі довіряє, який тебе любить? Неможливо. 

Якщо ти тільки сам, проти усіх правил, саботуєш цю угоду. І тепер…

Лайно. Шеф забери! 

Хоча ні, цього, останнього, таки не треба. Але до чого ж паршива ситуація!

Я почав про себе рахувати секунди: цей благословенний є відмінним демонологом, тож кожної хвилини він може помітити, що щось не так. І точно: старий напружився, замовчав і повільно повернувся до мене. 

По всій кімнаті спалахнули обережні печаті, сяючи явною погрозою. Я зрозумів дуже чітко, що, якщо цьому конкретному смертному прийде у голову мене знищити, він з великою долею вірогідності зможе це зробити.

Втім, на моє щастя нападати він поки що не поспішав: розглядав мене з неприємною увагою, і очі його, гострі та глибокі, з кожною секундою ставали все холоднішими.