РОЗДІЛ 3: ПОЛЮВАННЯ ЗА НОВИМИ АРТЕФАКТАМИ

Рано-вранці невелика група висунулась у бік гір Юньнань. Попереду йшов провідник, найнятий Мей, а за ним сама Мей Лінь, стримана і зосереджена. За нею слідували Алісія та Леонардо.

- Довго ще? — спитала Алісія, пробираючись крізь густу рослинність.

- Шлях складний, - коротко відповіла Мей, не обертаючись. — Ми не можемо використовувати дороги, вони, напевно, під наглядом Ордену.

— То ми перебуваємо поза їхнім полем зору? — саркастично зауважив Леонардо, ковзнувши поглядом по деревах.

- Ні, - відповіла Мей, не приховуючи свого роздратування. — Але тут у нас більше шансів помітити їх першими.

Поки вони піднімалися все вище, Алісія помітила, що Мей поводилася так, ніби знала цю місцевість.

- Ти вже була тут раніше, так? — спитала вона.

Мей сповільнила крок і обернулася до Алісії.

- Так. Кілька років тому. Я шукала храм, але тоді я не мала достатньої інформації.

— І ти не боїшся, що цього разу тебе знайде Орден? - Уточнив Леонардо.

Мей посміхнулася.

— Вони завжди знаходять мене. Але я навчилася бути на крок попереду.

— Це звучить надто впевнено, — зауважила Алісія.

— Я жива, чи не так? - відповіла Мей.

Коли вони досягли вузької стежки, що веде вздовж урвища, провідник зупинився.

— Щось не так, — сказав він, озираючись.

Леонардо відчув дивну напругу в повітрі.

— Нам треба бути обережними, — тихо сказав він, дістаючи зброю.

Вони продовжили шлях, але тепер кожен крок був повільним та вивіреним. Якоїсь миті Алісія помітила дивний знак на камені — три лінії, що перетинаються у формі трикутника.

- Це щось означає? - спитала вона, показуючи його Мей.

Мей насупилась.

- Це знак Ордену. Вони знають, що ми тут.

Раптом з лісу пролунав свист, і кілька стріл встромилися в землю поряд з ними.

- Засідка! — крикнув Леонардо, штовхнувши Алісію до схованки.

З тіні дерев з'явилися фігури у чорних плащах. Їхні обличчя були приховані масками, а рухи точні та злагоджені.

Мей дістала кинджал і кинулася в бій, дивуючи своєю спритністю.

- Укривайтеся і рухайтеся до виходу! - крикнула вона, відбиваючи удар одного з нападників.

Леонардо прикривав Алісію, стріляючи з пістолета, доки вони пробиралися до безпечнішої позиції.

Коли бій затих, Мей стояла над тілом одного з нападників, важко дихаючи. Її одяг був забруднений, але її погляд був холоднокровним.

— Це було лише попередження, — сказала вона. — Вони граються з нами.

— І ми все ще мусимо тобі довіряти? — різко спитав Леонардо, забираючи пістолет.

— Якби я хотіла вас зрадити, ви вже були б мертві, — відповіла Мей, її голос звучав холодно.

— Може, ти просто чекаєш на зручний момент, — пробурмотіла Алісія.

Мей подивилася на неї, але промовчала.

Вночі вони зупинилися в покинутому селищі на схилі гори. Дерев'яні будинки давно пустували, і лише вітер завивав у щілинах між дошками.

- Ми не можемо рухатися далі до ранку, - сказала Мей, розводячи багаття.

Алісія, сидячи поруч із Леонардо, розгорнула один із сувоїв, який вони встигли врятувати.

- Подивися, - сказала вона, вказуючи на символи. - Це частина шифру.

— Але без Білого Нефриту ми не зможемо його прочитати, — зауважив Леонардо.

Мей, почувши їхню розмову, підійшла ближче.

— Ви щось пропустили, — сказала вона, вказуючи на один із знаків. — Цей символ вказує не лише на храм, а й на механізм, який необхідно активувати.

— Звідки ти знаєш? - Запитала Алісія.

- Тому що я бачила такі механізми раніше, - відповіла Мей.

Леонардо підозріло глянув на неї.

— Ти дуже багато знаєш, щоб не мати своїх прихованих цілей.

Мей знизала плечима.

— У кожного з нас є свої цілі, Маріні. Але зараз наші збігаються.

— До якого моменту? — тихо спитала Алісія.

Мей на мить замислилася, потім подивилася на Алісію.

— Доки Орден не буде знищений.

Ніч огорнула покинуте селище, але в світлі вогнища очі Мей блищали рішучістю.

Леонардо і Алісія знали, що їхній союз із нею був необхідністю, але кожен новий крок розкривав усе більше запитань.

"Хто була Мей Лінь насправді? І як далеко вона готова зайти заради своєї мети?" Відповіді залишалися десь попереду, приховані у глибинах стародавнього храму.

З першими променями сонця група покинула покинуте селище і продовжила шлях у глиб гір. Чим вище вони піднімалися, тим небезпечнішою ставала дорога. Вузькі стежки пролягали над прірвами, а густий туман приховував усе, що було нижче.

- Якщо легенди вірні, - почала Мей Лінь, дивлячись на карту, - Цзінь Юань - це не просто місце. Це сховище, захищене самою природою та безліччю пасток.

- Звучить обнадійливо, - посміхнувся Леонардо, перевіряючи зброю.

— Ти хотів пригод, — зауважила Алісія, намагаючись зберегти рівновагу на слизькому камені.

— Не настільки, — промимрив він.

За кілька годин вони досягли вершини. Перед ними розкинулася величезна долина, що потопає у зелені. У її центрі височіла масивна каменна структура, частково прихована ліанами та рослинністю.

— Це і є Цзінь Юань, — сказала Мей, її голос був сповнений поваги та настороженості.

Будівля нагадувала стародавній храм, але його архітектура була унікальною. Вона поєднувала у собі елементи китайського стилю та невідомі символи, які вони бачили на Білому Нефриті.

— Це більше, ніж просто храм, — прошепотіла Алісія, її погляд був прикутий до різьблених символів на вході.

Перед тим, як увійти, Мей розповіла легенду:

— За переказами, Цзінь Юань було збудовано як сховище знань та артефактів, які могли змінити долю світу. Але імператор Сюань-цзун розумів, що така сила може бути небезпечною.

- Тому він створив Орден Тіней, щоб захищати його, - додала Алісія.

Мей кивнула головою.

- Так. Але не лише. Говорять, що всередині Золотого Джерела прихований артефакт, відомий як Серце Дракона. Це джерело енергії та знання, які можуть або принести світ, або знищити все.