Сніг

Велике поле, повністю вкрите снігом. Воно тягнеться так далеко, що межі його не видно: біле на білому, без жодного сліду, без жодної тіні. Десь у кінці поля темніє ліс, але він настільки далеко, що дерева здаються маленькими грибами. Небо важке й низьке, сіре, наче свинець. Над землею стоїть мертва тиша, яку порушує лише вітер. Дуже холодно. Сильний вітер несе дрібний колючий сніг, що б'є в обличчя тисячами крижаних голок і краде тепло з кожного подиху. Навколо немає нічого: ні будинку, ні дороги, ні живої душі.

І до тебе йду я.

Підходжу ближче, накидаю на тебе теплу куртку й простягаю руку.

— Привіт, читачу. Це я, автор, і я хочу поділитися з тобою тим, що переживаю зараз.

Ти береш мене за руку, і ми йдемо. Куди? Я не знаю. Просто вперед, на пошуки чогось. І я починаю розповідати…

— Найбільшою помилкою в моєму житті було те, що я віддав пульт керування своїм серцем і збудував свій світ навколо людини, яка не змогла ні оцінити його, ні захистити. І тепер я сиджу на руїнах.

Сніг під ногами хрускотів повільно й спокійно. Була ніч, і навколо шаленіла снігова буря. Хмари подекуди розступалися, і тоді місяць заливав рівнину холодним блідим світлом. Лише воно слугувало орієнтиром у цій безкраїй білій пустці.

— У цій книзі немає сюжету. Можливо, тут буде лише одна глава, яку я пишу саме зараз, о 23:40. А можливо, багато. Тут виключно моя душа. Душа, яка дуже сильно болить. Я вклав сили й час у казино, у якому знав, що програю. Але знаєш, я ні про що не шкодую. Якщо після смерті ми народжуємося знову, я з радістю пройду через це ще раз.

Біль, який я відчуваю, не можна описати словами. Він наче паразит, що їсть яблуко зсередини. Іноді мені стає краще, на кілька хвилин. У ті миті паразит міцно спить. Але щойно він прокидається, знову починає гризти те, що всередині мене. Я намагаюся відволікатися, занурюватися в різні світи. І це допомагає… на кілька хвилин. Щойно це припиняється, пекло знову пожирає моє серце.

Мої очі заплющуються в цьому холоді.

Хватка руки слабшає, і я падаю в сніг та засинаю.