Глава 2: Жовті очі

День 2. Час: 05:00. Погода: Похмуро, без вітру, опади прогнозуються.
День... другий? Я знову пишу вам рапорт про те, як пройшов мій день. Я прокидаюся, як зазвичай, о 05:00. Починаю свій день досить звично: кава, зі старого, іржавого чайника. Який чомусь мені ніяк, ніхто не замінить. Скоро вже в нього відпаде дно, але вам байдуже. Разом з кавою, я зробив собі невеликий бутерброд з м'ясом та сиром, на гарнір гречану кашу, яку зробив учора. Такий сніданок кожен день. Кожен! Але хоча б смачно. Поснідав. О 05:40 закинув увесь посуд у раковину та почав одягатися. Вибір одягу в мене досить невеликий. Сьогодні на вулиці трішки холодніше, ніж учора, сонце кудись зникло. Одягнувся сьогодні тепліше. У старості потрібно берегти тіло. Власне, все. І добре з одного боку, що не так багато, але з іншого... скоро він уже весь зноситься!
—Другий рапорт, дуже схожий на перший... Хоча напевно вони й повинні бути схожі, я думаю. Продовжую читати—
05:50, я вийшов зі свого будиночку та озирнувся навкруги. Сьогодні було досить похмуро та менш вітряно, ніж завжди. Легкий вітер пройшовся по моєму тілу. Довелося затягнути куртку вище. Набрав повні груди повітря та попрямував до задньої частини будинку по приладдя. Двері майстерні лежали на землі. Ось що то був за звук учора. Схоже, двері таки відслужили своє. Я важко зітхнув, переступив старі двері та поліз усередину сараю. Добре, що я один на цьому острові... У сараї за будинком було дуже темно... Зазвичай. Сьогодні тут виднілося набагато краще, ніж учора. Хоч якийсь плюс. Я дістав мастило, ящик з інструментами та засіб для миття скла. Залишилося пів банки... Поставив усе у мішок, закинув на спину та вирушив до маяку. Як учора, як позавчора... звичайний ритуал. Дорога до входу в маяк уже напевно на два шари витоптана та тверда. Наче найжорсткіше каміння, яке тільки можливо знайти. Я не рекомендую падати на цій дорозі — потрібно бути дуже обережним. Нормальні роботодавці вже б приїхали та якось вирішили цю проблему. Бо коли йде дощ, чи сніг, чи просто навіть потрапляє вода з океану (тут це не рідкість) — то йти неможливо. Поки піднімався по цьому камінню, оглядався навколо, час від часу відновлюючи дихання. Вже не молодий. В моє oкo впав старий-старий сарай, на іншому краю острова. Хотів заглянути туди сьогодні... Так і зроблю! Людей тут не повинно бути, окрім мене. Я зупинився та став вдивлятися в ті відчинені двері. За пару хвилин побачив там пару жовтих очей! Спочатку подумав — можливо, привиділося. Але очі були нерухомі й тільки повільно кліпали. Вони були яскраво жовті та досить великі. Не людські. "Потрібно далі робити свою роботу" — сказав собі та, повернувшись, пішов далі.
Біля маяка
Я потягнув за стару, металеву, холодну ручку дверей та зайшов усередину, намагаючись не забивати собі голову тим, що відбувається за моєю спиною... Скрип від дверей ще хвилини чотири (напевно) було чутно в маяку. Жорсткий запах солі та вологості незабаром вдарив у мій старий ніс. Я підняв голову та неохоче поліз по старих сходах до ліхтарної кімнати. З кожним кроком скрип сходів ставав голоснішим і голоснішим. Деколи сходи, деколи мої коліна — але факт є факт. Усі ці звуки були наче в десятки разів сильніші та дуже били по моїх вухах. Але за стільки років або звик, або оглух. Маяк досить високий, та й я вже не швидкий. Тому мені потрібно було хвилин п'ятнадцять, щоб туди видертися. Точніше, думав, що 15 хвилин. На сходинці 105 (так, поки піднімаюся, рахую сходинки) зламалася дошка, прямо коли я на неї став! Потрібно буде завтра відремонтувати. Добре, що встиг зреагувати та відступити.
06:35, я доліз до верху та почав протирати ліхтар від пилу та бруду. Взагалі, я б не сказав, що він і бруднішає за день, але робота є робота. Без цього не можу. За 30 хвилин я закінчив протирати все скло, що знаходилося в приміщенні.
О 07:05 пройшовся по кімнаті та оглянув усе навколо, щоб не було тріщин чи якихось пошкоджень. Усе було добре.
О 07:30 я почав спускатися назад. Дорога додому завжди швидша, як то кажуть. Тому за 10 хвилин я вже був унизу. Приступив до огляду механізму обертання. Відчинив маленьке віконечко та став слухати. Чи не було якихось дивних звуків. На диво — тиша. Ну й добре. Підняв з землі мастило, заправив маяк о 07:40. Наче все добре.
Остаточні результати перевірки на 02.07.1993
Світло: Добре
Погода: Похмура, але не заважає світлу.
Опадів: Немає.
Кораблі: Не видно на горизонті.
Закінчивши всю перевірку, я зібрав речі та поволі попрямував назад до сарайчика. За півгодини вже був там. На сьогодні основна робота закінчена.
О 12:00 я виходжу на ганок та всідаюся в крісло-гойдалку разом з книгою. Усю бібліотеку, яка тут є, я вже прочитав разів сто напевно. Добре, що можна повертатися до книг знову і знову. Люблю кожного разу помічати різні деталі. Під час читання я згадав про сарай. Очей там не було. Але було дещо інше. Біля сараю... Навколо нього, та за ним, було багато жовтих троянд. Це не може бути просто так. Ось просто не може! Біля будинку, тепер і біля сараю! Я піднявся з крісла, відкинув книгу та швидко пішов до дому по рушницю, яка захована під ліжком. Не думав, що вона тут знадобиться. Притиснувши рушницю до плеча, я поволі направився до сараю. Затаївши подих, з криком зарядив рушницю та вистрілив у темряву. Відступив, зачекав пару хвилин. Тиша. Я наважився та увійшов. На диво, у тому сараї було досить прибрано. Схоже, колись він слугував майстернею. Багато дощок, коробки з цвяхами, усілякі лопати та ще купа всякого добра. Буду знати, де брати все що потрібно. Тут не було нікого, тільки дірка від пострілу. Озирнувся та знайшов старенький стілець. Сів на нього та став чекати. Рано чи пізно, власник очей повинен повернутися. Поки я сидів на стільці, укутаний у свою куртку, я міцно заснув. І так міцно, як ніколи. Наче якесь снодійне випив.
Коли я прокинувся, надворі вже було темно. Тільки світло маяка заглядало всередину. Схопившись, швидко зібрав усе приладдя, яке брав із собою, та вибіг на вулицю. І тут же остовпів! У домі горіло світло! Біля вікон якась тінь! Невже жовті очі зараз сидять там? Що я пропустив, як прогавив?! Перевірив, чи є в зброї патрони, міцно стиснув рушницю та повільно направився до будинку. На половині дороги старі скрипучі двері відчинилися. І власник жовтих очей вийшов звідти. Це був я! Точніше — не я? Ні, я — тільки з жовтими очима. Він був у легкому одязі та прямував до маяку. Я застиг, не знав, що робити. Руки, ноги, тіло були наче вкопані в землю, поки я дивився за тим... за собою? Я не зміг підняти зброю, щоб поцілити в те створіння. Тому просто повернувся та зайшов до дому. Міцно зачинив за собою двері. Глянув на годинник — 22:00. Сів писати звіт. Найкраще, що зараз можу, — повернутися до рутини.
—Далі йшло кілька слів, які не можу розібрати. Можливо, у наглядача тряслися руки... не знаю. Продовжую читання.—
Дивний сьогодні день. Дуже дивний. Дописую ці слова приблизно о 02:12 ночі. Кожні 10 хвилин я поглядував на вулицю. Жовтих очей не було, наче мені це все приснилося. Може, це справді був сон? Йду спробую заснути.
—Кінець звіту. Що ж тут сталося...
* * *
02.07.1993
Десь на маяку номер #4.
Невеликий корабель прибув до причалу о 12:00. Кілька робітників з ремонту вийшли з корабля та попрямували до будинку. Все навколо було засіяно трояндами. Наче острів — це просто велика жовта пляма. Світло від маяка не працювало, а всі двері були зачинені на міцні замки. Схоже, наглядач, який тут працював, тікав, але й не хотів погано зробити свою роботу чи залишити щось відкритим. Або хтось зачинив це після нього. Робітники, які приїхали, стали приводити острів до ладу, почали косити всі квіти та намагалися відчинити двері до маяку. До вечора острів був готовий до експлуатації. Робітники розпалили невелике вогнище по центру та сіли перепочити перед поїздкою назад. Більше на зв'язок вони не виходили.