Епілог

Минуло багато років. Малина в кутку саду все так само розростається щоліта, а бірюзові стіни нашого дому бачили тисячі нових історій. Але іноді, коли сонце сідає за горизонт і фарбує небо в ніжно-рожевий колір, мені здається, що я знову чую знайомий тупіт важких лап по дерев’яному ґанку.

Я заплющую очі й бачу себе чотирирічною, а поруч — маленьку Кеті. Ми все ще там, у нашому магічному світі, де трава вища за нас, а кожна пригода пахне стиглими ягодами. І обов’язково поруч він — велика біла хмара з добрими, трохи «косючими» очима.

Білик навчив нас головному: бути сміливими, коли страшно, і бути вірними тим, кого любиш. Він був першим, хто показав нам, що таке справжній захист — не той, що зі злості, а той, що з величезної любові.

Дідусь, принісши того дня пухнастий клубочок, подарував нам не просто собаку. Він подарував нам шматочок неба, який оселився в нашому дворі на довгі роки.

Тепер, коли я сама пишу цей літопис, я знаю: Білий Лицар нікуди не зник. Він живе в кожному шелесті листя нашої яблуні, у кожному спогаді про «малинових ведмедів» і в тому особливому спокої, який відчуваєш лише вдома.

Він виконав свою обіцянку Дідусеві. Він зберіг наше дитинство. І тепер його історія, записана на цих сторінках, назавжди залишиться такою ж світлою і чистою, як його біла шерсть у променях ранкового сонця.

— Дякуємо тобі за все, наш Білий Лицарю, — шепоче вітер над бірюзовим домом.

І десь там, за межею видимого, чується ледь вловиме, щасливе «Тяв!».

КІНЕЦЬ.