Розділ 4

Час летів, і наш бірюзовий дім став для Білика не просто місцем, де його годували, а справжньою фортецею, яку він знав до останнього камінчика. Кожна сходинка ґанку, кожна дошка веранди пам’ятала відбитки його міцних лап.

Мені вже виповнилося п'ять, а Кеті впевнено бігала по саду, намагаючись наздогнати нашого білого велетня. Білик став розважливим. Його «косючі» очі тепер дивилися на світ із якоюсь особливою мудрістю. Він навчився розрізняти кроки поштаря від кроків сусіда ще за сотню метрів від хвіртки.

— Дивись, Кеті, він знову спить «одним оком», — шепотіла я, коли ми сиділи на веранді.

Білик лежав, витягнувши передні лапи, і здавалося, що він міцно спить. Але варто було мусі пролетіти повз або листочку впасти на дах, як його вухо миттєво здригалося. Він завжди був напоготові.

Одного вечора, коли сонце вже сховалося за малинником і на сад опустилися густі сині сутінки, ми з Кеті затрималися на подвір’ї. Мама кликала нас вечеряти, але ми ніяк не могли знайти загублену в траві іграшку.

Раптом Білик, який до цього спокійно сидів поруч, різко підвівся. Його шерсть на загривку стала дибки, а хвіст перестав виляти. Він не гавкав. Він просто завмер, дивлячись у бік темних кущів біля самого паркану.

Там, у тіні, ми побачили силует — хтось чужий намагався перелізти через огорожу, думаючи, що в темряві його не помітять.

Білик зробив лише один крок уперед. Він не гарчав, він просто видав низький, вібруючий звук, від якого в нас із Кеті по шкірі пробігли мурашки. Це був звук абсолютної сили. Він виставив свої білі зуби, які блиснули в місячному світлі.

Силует за парканом здригнувся. Ми почули перелякане сопіння і гучний гуркіт — непроханий гість буквально звалився назад на той бік паркану і кинувся тікати.

— Хто там, Білику? — тремтячим голосом запитала Кеті.

Білик не відповів. Він дочекався, поки звуки кроків чужинця зовсім стихли, а потім підійшов до нас. Він обійшов нас колом, ніби перевіряючи, чи ми цілі, і підштовхнув носом до дверей хати.

— Наш Білий Лицар знову на варті, — сказала Мама, відкриваючи нам двері. Вона погладила Білика по широкій голові, і він на мить заплющив свої добрі очі, знову стаючи тим самим лагідним псом, якого ми знали.

Тієї ніч я довго не могла заснути. Я слухала, як на веранді час від часу лунає важке зітхання і тихий стукіт хвоста об підлогу. Я знала: поки на нашому бірюзовому ґанку лежить цей білий пес, жодна тінь не посміє переступити поріг нашого спокою.