Розділ 3

Малинник був нашою фортецею, але сад навколо бірюзового дому — цілим королівством. І в цьому королівстві Білик встановив свої правила. Він більше не був тим незграбним цуценям, що плуталося у власних лапах. Тепер це був міцний, білосніжний красень, чия хода стала впевненою, а голос — густим, як грім.

Того літа ми з однорічною Кеті освоювали нову територію — далеку частину саду, де під старою яблунею стояла дерев’яна лава. Я, як старша, тягла за собою кошик з іграшками, а Кеті тупала поруч, тримаючись за мою руку. Білик, як завжди, йшов на крок попереду, раз у раз озираючись своїми «косючими» очима, перевіряючи, чи ми не відстали.

Раптом з-за густого паркану почувся підозрілий шурхіт. Сусідські хлопці, які завжди полюбляли перевіряти міцність нашої хвіртки, вирішили пожартувати. Вони почали голосно стукати палицями по штахетах і вигукувати щось дражливе, намагаючись налякати маленьку Кеті.

Кеті здригнулася і міцно притиснулася до мене. Її оченята наповнилися слізьми. Я відчула, як у мене самої затремтіли коліна — шум був раптовим і дуже гучним.

Але Білик зреагував миттєво.

Він не просто загавкав. Він зробив один потужний стрибок до паркану, виструнчився, як натягнута струна, і видав такий лютий, низький рик, від якого, здавалося, завібрувало повітря. Це був не гавкіт домашнього улюбленця — це був попереджувальний сигнал хижака. Він виставив свої гострі білі зуби прямо перед шпариною в паркані.

Шум за парканом миттєво припинився. Хлопці замовкли, а потім ми почули швидкий тупіт ніг — вони тікали так швидко, ніби за ними гнався справжній вовк.

Білик не побіг за ними. Він повільно розвернувся, підійшов до нас і почав ніжно тицяти своїм мокрим носом у долоньку Кеті, поки вона не розсміялася.

— Бачиш, Кеті? — сказала я, витираючи її сльози. — Білик їх прогнав. Він наш лицар.

Того вечора, коли ми поверталися до хати, Білик йшов позаду, закриваючи нас своєю широкою спиною. Він зупинявся біля кожного куща, прислухаючись до тиші. Я дивилася на нього і розуміла: поки цей білий пес поруч, у нашому магічному саду ніхто і ніколи не зможе нас образити.

— Мамо, — поважно сказала я пізніше за вечерею. — Білик сьогодні врятував наше королівство.

Білик, почувши своє ім'я, лише ліниво виляснув хвостом по підлозі, дивлячись на нас своїм добрим, трохи косим поглядом. Він знав, що зробив свою роботу, і був готовий робити її кожного наступного дня.