Розділ 2

Білик ріс неймовірно швидко. Здавалося, ще вчора він був маленьким клубочком, що засинав у мене на колінах, а вже сьогодні він став міцним підлітком із широкими лапами та густим білим хутром. Але найголовніше — у нього з’явився характер. Той самий характер, про який сусіди згодом шепотітимуться з повагою: «Білик не просто гавкає, він кусається».

Ми з Кеті продовжували свої ігри на подвір’ї, але тепер Білик був не просто учасником, а нашим головним контролером. У нього були дивовижні очі — великі, розумні, які дивилися на світ трохи «врізнобіч», або, як ми казали, «косючі». Це надавало йому особливого, водночас кумедного і дуже зосередженого вигляду.

— Дивись, Кеті! Він знову на нас так дивиться, ніби ми щось накоїли! — сміялася я, коли ми намагалися потайки від Баби Олени пробратися до сараю.

Білик сідав посеред стежки, схиляв голову набік, і його «косючі» очі пильно стежили за кожним нашим рухом. Він ніби перевіряв, чи не загрожує нам небезпека. Але варто було комусь чужому з’явитися біля хвіртки, як цей кумедний погляд миттєво змінювався на крижаний і прямий.

Одного разу до нашого бірюзового дому завітав незнайомий чоловік. Він хотів щось запитати, але вирішив не чекати господарів і впевнено потягнув за клямку хвіртки.

Білик, який до цього мирно гриз палицю під яблунею, миттєво опинився біля воріт. Він не гавкав марно. Він виставив свої білі, міцні зуби й видав такий низький, вібруючий рик, що чоловік завмер на місці, не встигнувши зробити й кроку.

— Ого, який у вас серйозний хлопець! — вигукнув незнайомець, обережно відступаючи назад.

Я вибігла на ґанок, тримаючи за руку однорічну Кеті. Білик, почувши мій голос, на секунду обернувся. Його погляд знову став «косючим» і теплим. Він ніби казав нам: «Не хвилюйтеся, дівчата, я все контролюю».

Відтоді всі знали: Білик — це серце бірюзового дому. Він міг бути найлагіднішим другом для нас, дозволяв Кеті тягати себе за вуха і терпляче чекав, поки я дочитаю йому казку в малиннику. Але для решти світу він був Білим Лицарем із гострими зубами, який не знав страху.

— Наш Білик — справжній кусака, — поважно казала я сусідам, відчуваючи величезну гордість за свого друга. — Але він кусає тільки тих, хто приходить без добра.

Білик у цей момент поважно сідав поруч, піднімав голову і дивився своїми неповторними очима кудись у далечунь, ніби охороняв не лише наше подвір’я, а й увесь наш маленький щасливий світ.